IV Науково-практична конференція, Одеса 2025.

Васильєва В.В.

Тема німецьких колоній не надто поширена у спелеологічних колах Одеси. Досліджуючи Кучурганський німецький округ та його пам’ятки у вигляді старовинних костелів і садиб, було звернено увагу на те, що всі ці споруди зведені з пиляного черепашникового каменю, який є характерним для Одещини і завдяки якому наш край відомий найдовшими катакомбами у світі. Виникає закономірне питання: якщо каменоломні з’являлися і в Одесі, і в її передмістях, то чому б працелюбним німцям-колоністам не використовувати цей самий ресурс? Саме це і стало метою дослідження — з’ясувати, чи використовували вони місцевий вапняк, адже в тих місцях він залягає, чи ж просто купували його.

Головний фахівець з вивчення штучних порожнин Одещини К. Пронин надав матеріали попередніх досліджень і всю відому йому інформацію щодо підземель Кучурганського округу (Дальній сектор за регіональним кадастром). Після аналізу всіх доступних архівних джерел з’ясувалося, що підземель у цій місцевості не так багато, або ж вони досліджені вкрай недостатньо, тож результати попередніх досліджень виявилися обмеженими. Саме тому ми здійснили розвідку на цих територіях.

Було обстежено ділянки від с. Василівка до с. Щербанка, оскільки там наявні вапнякові породи, а також певні згадки (в архівах К. К. Пронина) про їх видобуток. Південніше села Василівка виявлено сучасний кар’єр, який, за словами місцевих мешканців, з’явився у 2000-х роках і розроблявся каменерізною машиною. Кар’єр не мав підземних відходів, тобто здійснювався виключно відкритий видобуток вапняку. Але у борту кар’єру було помічено темну пляму — невеликий старовинний забій шахти, який, імовірно, повністю поглинув кар’єр, знищивши його. Довжина забою становила приблизно 7 метрів, а його давнє походження підтверджувалося слідами на стелі — слідами буртових ломів і характерною «старою школою» розробки, коли шахтарі ще навіть не мріяти про механізовані каменерізні машини.

У самому селі Василівка, вже північніше, розташована колишня помпезна садиба Панкеєвих, також зведена з черепашнику. Садиба має підвали з арковими кріпленнями та замковими склепіннями, а також міну, яка, заглиблюючись, імовірно виходить за межі самої будівлі. З якою метою вона була зроблена, невідомо: можливо, як льодовик. Міна закінчується глиняним обвалом. Навпроти садиби, з іншого боку балки, розташована каменоломня. Її обстеження було проведено у 2021 році В. Владовим, В. Васильєвою, М. Баранецьким та К. Прониним, тоді було закартовано найбільшу її ділянку. У 2024 році встановлено, що ця катакомба мала вхід-штольню. Її точні межі встановити неможливо, оскільки шахта зруйнована обвалами і повністю пройти її не вдається — лише окремими ділянками, до яких можна дістатися через провальні вирви. Шахта нагадує «сир із дірками». Час її виникнення також невідомий; єдина знахідка, яка вказує бодай на певний період, — гільза виробництва 1941 року, знайдена на стоянці. Імовірно, шахта використовувалася місцевими жителями як укриття.

Якщо рухатися далі Кучурганською трасою, увагу привертає католицький костел — костел Різдва Пресвятої Діви Марії, зведений у 1850 році [1]. Він розташований у селі Кам’янка, колишньому Мангеймі — також німецькій колонії. Нині костел майже зруйнований, тому добре видно камінь, з якого він був зведений. Зазвичай на будівництво таких масштабних споруд, як костели, потрібно багато часу і значний обсяг якісного каменю. Звідси постає питання: де саме німці, що оселилися в цих краях на початку XIX століття, брали будівельний матеріал? Якщо костел звели у 1850 році, то каменепиляння мало розпочатися щонайменше у 1840-х роках. У самому колишньому селі Мангейм та його околицях слідів видобутку пиляного вапняку не виявлено.

Далі, на схід від траси, розташоване село Щербанка, колишній Ельзас. Про ці місця існувала архівна інформація К. Пронина, а також матеріали дослідження 2021 року. Це єдине село в цій місцевості, яке має справжні катакомби, придатні для ґрунтовного вивчення. В Ельзасі у 1886 році було зведено костел. На його пам’ятній табличці зазначено, що від початку будівництва до освячення храму минуло два роки. І, безперечно, він також збудований з вапняку. На південь від села розташовано багато сучасних кар’єрів. Вони детально обстежувалися у 2009, 2021 та 2024 роках, однак не мають зв’язку з підземними каменоломнями. Проте каменоломні все ж існують.

Отже, за вісімдесят кілометрів від Одеси розташована стара десятикілометрова шахта. Її планомірне дослідження розпочалося у серпні 2024 року та завершилося у січні 2025 року. Було проведено топозйомку й здійснено детальне обстеження виробок. Картографування виробок проводилось методом трасування, що виявилось досить ефективно. Дослідження виконувалися В. Васильєвою, К. Прониним, В. Прониним,  Д. Халюком, та іншими. Саме цією невеликою командою після картування було з’ясовано існування тут великої підземної каменоломні.

Про її існування К. Пронин довідався ще на початку 1990-х років, коли разом з І. Греком потрапив сюди з комерційних питань у ролі консультантів для грибників. Надалі здійснювалися поодинокі роботи. У 2009 році топозйомку там проводив клуб «Морія» під керівництвом Дениса Поліщука. Ініціатива була пов’язана з потребою поповнення кадастру штучних порожнин України, який веде Українська спелеологічна асоціація. Тоді було закартовано частину шахти — частково однолінійною зйомкою, частково дволінійною. Ці матеріали на початку 2020-х років потрапили до К. Пронина, а він передав їх мені. Це дещо скоротило обсяг робіт, адже ми тоді ще не підозрювали про десятикілометровий обсяг усієї катакомби. У 2013 році групою К. Пронина було здійснено одноразовий похід, під час якого закартовано невелику ділянку виробок. Після цього про Щербанку та її катакомби на довгі роки забули…

У 2024 році, після аналізу всіх матеріалів та розвідки околиць, розпочалося вивчення катакомб під селом Щербанка. Вхід у катакомбу представляє собою колишній виїзд-штольню у західному схилі балки, який, звісно, перетворений на смітник і скотомогильник. Через невеликий отвір у бетоні потрапляємо в колишню головну виїзну штольню. Виявилося відразу, що шахта датована принаймні 1950-ми роками, що стало розчаруванням, враховуючи мотив із колоністами. Але це не стало приводом припиняти роботи, і шахту все одно дослідили.

Під час дослідження були виявлені та задокументовані дати на стінах – від 1949 до 1961 років. Це саме шахтарські, робочі дати з доповненнями на кшталт «пили не брати». Хоча біля входу, у самій штольні, К. Пронин стверджує, що раніше (у 2013 році) бачив дату 1938 року, але зараз її не спостерігаємо, і до чого вона відноситься – невідомо. Далі починаються вже більш сучасні дати та написи місцевої молоді. Ці дати спостерігаються в більшій частині катакомб.

У процесі робіт з’ясувалося, що це не єдина шахта – їх тут мінімум чотири, і шахта 50-х років об’єднує їх у єдину систему. Найстаріша з них має такий статус через дату 1925 року. Ця шахта зовсім невелика, знаходиться в північній частині масиву, і, як не дивно, була стволовою, хоч схил балки поруч. У цій шахті за допомогою металошукача В. Пронин із напарником Д. Халюком викопали біля шахтного ствола старовинний нагрудний хрест. Виявилося, що хрест католицький і має відношення до капелана (військового священика), але ці дані не підтверджені.

Друга шахта, яка явно старша за основну (мається на увазі шахта 1950-х років, «основна», бо вона найбільша і з’єднує всі інші), знаходиться на південному сході. Те, що вона старша за основну, вдалося з’ясувати завдяки бруду. Ідучи туди через основну шахту, де стіни на третину були покриті брудом, що є слідом затоплення, ми помітили різкий перепад: стінка попереду стала абсолютно чорною, вся до стелі покрита брудом, а та, що залишилася позаду, лише на третину чорна – тобто це була збійка двох раніше окремих шахт (фото 1). Оскільки шахта 50-х не піддавалася таким сильним затопленням, щоб бруд діставав до стелі, там, де більше бруду, можна говорити про більший вік – шахта «повидала багато». У ній є датування 1952 року, найімовірніше після збійки; можливо, шахтарі ходили туди добирати камінь або також користувалися як шляхом для відкатки. Вона схожа за конфігурацією на основну шахту (1950-х років), явно мала мінімум дві штольні, які зараз засипані, а одна завалена сміттям, судячи з усього, ще у 1980-х роках. Південний контур обривається в завалах, ймовірно, камінь став гірший. Шахта частково укріплена порожнистими колонами з блоків каменю, такі ж спостерігаються в іншій місцевій шахті на південному контурі нижньої частини катакомби. Час виникнення шахти, на жаль, не встановлено, але, ймовірно, вона ненабагато старша за основну, бо сильно не відрізняється.

Третій окремий шматок шахтного поля – на півдні, там, де ми бачимо колони. Вона також старша за основну, про це свідчать збійки. Збійки двох шахт в деяких місцях невидимі, бо займають все перетинання ходу. Те, що це збійки, можна встановити лише за стінами – у старішій вони темні, але це не від затоплення, а, можливо, від вивітрювання; та за слідами різки на стелі. Звідки «прийшла» ця шахта – невідомо, її контур обвалений, ми не бачимо ні колодця-ствола, ні виїзду. Найімовірніше, десь за завалами був шахтний ствол, бо це вже далеко від схилу балки. Особливість шахти – тут знаходилася база місцевих жителів, тих самих хлопців з 80-х років. Називається «штаб Luftwaffe» (нім. – повітряні сили), має безліч написів і малюнків нацистського характеру, але це дивно, бо дуже далеко від виходу. Хлопці були дуже наполегливі, вся катакомба виписана прізвищами, іменами, прізвиськами, тобто вони бродили по всій шахті, не лише біля входу. Особливо часто зустрічаються написи на всю стіну «МЕРКУЛОВ» та інші – його друзі й подруги.

Якщо подивитися на карту, видно, що весь цей об’єднаний масив катакомб тягнеться смугою вздовж балки. Але приблизно посередині смуги на північному контурі утворюється біла пляма, і на карті з’являється півкругла дуга. Зараз все стало трохи ясніше, дивлячись на карту, але коли ці місця картографувалися мною і К.К. Прониним, ми, як сліпі кошенята, впиралися у завали, йдучи з заходу на схід правою рукою. Ми спостерігали невеликі збійки в стінах із видимими завалами. Один раз нам вдалося через збійку потрапити у виробку, всього на 15 метрів, але далі, звідки вона «прийшла», теж були завали під стелю. Там знайшли пляшку випуску 1930-х років. І на цьому все. Є надія та припущення, що це стволова шахта, яку зробили колоністи, але це неможливо підтвердити: смуга завалів, поганий камінь або неправильна різка відсікають усі можливості констатувати або спростувати факт. А може, це та сама шахта, описана вище, просто ми не знаходимо з’єднання через завали.

Отже, маємо кілька окремих ділянок різних часів (і, можливо, народів), які об’єднуються завдяки основній шахті, час розробки якої 1949–1960 роки. Хоч вона вже відносно сучасна, має свої особливості, яким варто приділити увагу. Вона пилялась вручну, по-старому, хоча вже існували більш механізовані та автоматизовані способи видобутку. Але пилялась не хаотично, як часто буває у ручних виробках – тут намагалися дотримуватися певної системи. Шахта, судячи з усього, працювала добре, гірниче керівництво, включно з маркшейдером, було досвідченим і грамотним. Часто зустрічаються написи на стінах: «Внимание! Работать в левых ходах, категорически воспрещается!», та інші керівні гірничі написи красивим каліграфічним почерком. А з життя шахтарів: «работал бедный Николай», план робіт у таблиці, але особливої сварки на життя або начальство ми не спостерігали. «Да здравствует коммуна, ура!!!» – теж один із написів.

Було проведено історичні роботи за допомогою металошукача біля одного колодязя в основній шахті, на карті нашими попередниками позначеного як «ст» – стоянка. Підійшовши туди, ми побачили, що це сільська криничка, яку випадково прокопали у катакомби, або катакомби випадково дісталися її, бо вона, як би, у стінці. Колодязя ми не побачили, бачили лише стовп розсипчастого ґрунту, що закупорив колодязь і розсипався біля нього та перехрестя. Там було знайдено різноманіття побутового сміття: від вазонів, до амбарного замку, але одна знахідка видалась особливою. Знайшли латунну ложку, при очищенні якої стало видно вирізану на ній свастику, а над нею орел, – герб Третього Рейху; з іншого боку ручки – «СН-41», що, ймовірно, рік виготовлення та завод. Можливо, столовий прилад потрапив сюди через колодязь, а може, його тут сховали… Іноді знахідки самі розповідають про себе, але від цього питань стає ще більше.

У цій катакомбі найчастіші знахідки – шахтарські сліди: написи, малюнки, інструмент, освітлення. Дуже багато напилків, якими точили пили – від маленьких до великих калібрів. Шахтарі освітлювалися, незважаючи на прогрес, керосиновими лампами, які знаходилися у великій кількості.

Тут тричі було знайдено один і той же буртовочний лом: спершу він фігурує на знімках дев’ятирічної давності, потім його знайшла я під час топозйомки, а потім Д. Халюк, не підозрюючи про його історію, приніс на нашу базу. Таким чином досить часто знахідки мандрують катакомбами і навіть районами катакомб, від чого можуть виникати казуси в досліджені історії.

Окрім рукотворних знахідок, є і природні. У більшій частині катакомби зустрічаються смуги на стінах – ми знову з цим зіткнулися, так само, як і у 2021 році в передмісті катакомб – Рожнатовці. В Ельзасі бачимо іншу картину: у тому ж забої одна стіна може мати чорні смуги, а та, що прямо навпроти, всього за два метри, – ні. І це лише про чорність, без чітких контурів чи плям, як у кіптяві, але ймовірно, так шарувата пористість вапняку поглинала кіптяву . На одній із центральних ділянок чітко видно косу шаруватість: паралельні смуги – одні жовто-гарячі, інші білі – розфарбовували стіни як зебру. Тут видно тектонічну «гру» і шаруватість вапняку: і з одного, і з іншого боку стіни були смугастими. У деяких місцях голова просто закручується – хід піднімається, а смуги на стінах спускаються вниз. Це трапляється завжди в окремих ділянках, а як із кіптявою – взагалі окремими плямами (фото 2).

Якщо не відходити від теми каменю, можна зазначити, що його якість була доброю, завали зустрічаються рідко, завдяки живописним колонам (фото 3) (які місцеві іноді розбирають, наражаючи себе на небезпеку). Обвали трапляються, на жаль, у місцях, де є збійки в інші шахти – там вони непрохідні.

Казармене відділення помітили лише на останньому виході. Боковий тупик, за сто метрів від головної штольні, в ньому яскравий напис «казарменное отделение», поряд прогнивший дерев’яний покажчик із червоною написом «туалет», кілька картонних погонів з однією шевронною, стальна куля і написи «Клятва: мы бойцы красной армии перед лицом своих товарищей клянемся не предавать своих товарищей друзей», рядом «красная армия», «генеральское отделение», «место для одежды», і «ШТАБ». Тут же написані вже відомі прізвища – Меркулов, Проценко, Шокот, Свідовий, із підписом «друзі», перші два дуже часто (навіть занадто) зустрічаються на стінах шахти. Якщо врахувати прізвища та те, що в інших частинах шахти вони датуються 1980-ми роками, можна сміливо сказати, що це місцеві хлопці. А погони, покажчики та клятви – це, ймовірно, щось на кшталт гри «Зірниця» або іншої ініціативи, можливо, місцевого вчителя, бо все надто систематизовано. Чи влаштовували вони гру до або після бази з нацистськими написами – невідомо, обидва варіанти ймовірні; або вони хуліганили, і їх намагалися «втихомирити» військовими іграми, або навпаки, після такої гри у них зріс інтерес до катакомб та самостійних прогулянок.

Дослідження тривають, це поки все, що ми знаємо і вивчили в катакомбній стезі даного округу. Хоча зовсім недавно були знайдені старовинні архівні дані, але це вже для майбутнього, а зараз маємо те, що маємо, і показуємо це світу.

         Литература

1. «В каменоломнях Рожнатовки» 2021 г., Баранецкий М., Пронин К., Пронин В., Васильєва В., ст. 50
2. «Мангеймська католицька церква Різдва Пресвятої Діви Марії» Громадська організація «Краєвєд» 12.04.20203

Повне відео доповіді можна переглянути за посиланням: https://youtu.be/echcXJtTV3U