Пронін К.К. 1989 р.

Ознайомившись із геологією Одеських катакомб ми переходимо до знайомства з історією розвитку гірничої справи на Одещині. Оскільки Одеські катакомби створювалися протягом великого проміжку часу, пошуковцям абсолютно необхідно знати, як і коли, яким інструментом створено ці гігантські лабіринти. Нижче ми спробуємо відповісти на ці та деякі інші питання, що стосуються виникнення та існування Одеських катакомб. 

Одеський вапняк-черепашник почав використовуватися людиною як будівельний камінь дуже давно. Ще люди усатівської культури, що жили понад 4 тис. років тому, будували житла з місцевого черепашнику. Під час розкопок стародавнього поселення в районі села Усатове 1921 року було виявлено залишки споруд із понтичного вапняку-черепашнику. Збережені частини споруд були складені зі шматків каменю розмірами 25-25 см * 18-20 см * 5-8 см.

Ми не маємо прямих вказівок на використання черепашника в наступний час, але можна сміливо вважати, що вапняк широко використовується для будівельних цілей. У безлісній місцевості півдня України він був єдиним міцним і доступним матеріалом.

Видобуток вапняку здійснювався в невеликій кількості, оскільки великих населених пунктів на території Одеси не було.

У 200-330 роках н.е. на місці Одеси існували невеликі поселення скіфів і грецькі факторії. У середині століття тут так само були лише невеликі населені пункти. Будівельний матеріал для своїх споруд жителі брали, мабуть, із природних відслонень (виходів) каменю-черепашнику на поверхні в балках і по березі моря.

І зараз ще на південь Одеси багато сіл побудовано з плитчастого вапняку, видобутого на схилах балок і ярів. Це найпоширеніший і найдоступніший будівельний матеріал у районі Одеси, який можна видобувати й використовувати, не проводячи жодних більш-менш складних гірничих робіт.

Ось цей камінь і вживали, найімовірніше, для будівництва невеликих будівель на місці сучасної Одеси.

У другій половині вісімнадцятого століття на місці нинішнього Приморського бульвару побудували турецьку фортецю Єні-Дунья. У книзі, випущеній 1894 року, одеський історик Федоров зазначає, що 1789 року, коли взяли фортецю, на південний захід від неї вже існувала величезна каменоломня. Навряд чи це відповідає дійсності. Але оскільки це питання виникає дуже часто, спробуємо відповісти на нього докладніше.

Фортеця була закладена турками 1764 року. Уже в 1769 і 1776 роках вона зазнавала нападу козаків, а 1774 року її вперше взяли штурмом російські війська. У 1789 році фортецю остаточно було взято нашими військами. Тобто, існувала вона всього 25 років, з них 10 років тривала російсько-турецька війна. Фортеця ця особливого значення не мала, надто неспокійний був час і місце. Єні-Дунья була дуже невеликою фортецею, її гарнізон становив близько 300 осіб.

За деякими історичними даними: вона була оточена не кам’яними стінами, а земляним валом і ровом. (До речі, суворовські російські фортеці в Одесі, Овідіополі, Херсоні так само були здебільшого земляними. Залишки їх добре збереглися до теперішнього часу). Кам’яними були тільки будинок паші та ще кілька будівель. Селище Хаджибей так само було дуже маленьким. Великих кам’яних будівель у ньому не було. Усе це показує, що якщо не було численних кам’яних будівель, то мало було і великих каменоломень. А що власне мається на увазі під великими каменоломнями? Візьмемо приблизні розміри фортеці: 200 х 200 м, тоді периметр її буде 800 м. Висоту стін приблизно 7 м, товщину – 2 м. Тоді об’єм стіни буде 11900 куб. м, що відповідає об’єму каменю, видобутого з кар’єру розмірами 60х60 м, за середньої потужності пиляльного шару, як нам відомо, 3,2-3,5 м. Але в ті часи робили переважно дрібні кар’єри (у них легше працювати). Якщо їх було приблизно 10 штук, то розміри становили всього 6х6 м, тобто це були прості ями.

Але пильний камінь у районі фортеці скрізь виходить на поверхню Загальна довжина відслонень у районі фортеці 4,5 км, тобто з 1 км відслонення треба було видобути 3 тис. куб. м каміння, відповідно 2,5 куб. м. каміння з одного погонного метра. Але за середньої потужності пиляльного шару 3,2 м з одного метра виходить 3,2 куб. м каменю, плюс уламки і брили на березі каменю. Та ще всього 4 км до великих оголень каменю на Куяльнику. Тобто будівельного каменю більш ніж достатньо не тільки без підземних виробок, а й без кар’єра. Ці логічні міркування підтверджуються й історичними документами. У донесенні військового товмача Костянтина Івановича, який проводив розвідку турецьких тилів, зазначено: “Оная крепость зачалась сего року (1764) из весны…. на яку возять камінь зі степу, з річок і балок околичних”…

До речі, якщо уявити собі, що весь камінь було взято в підземній каменоломні, то вийшов би хід завдовжки 1600 м, що ж не відповідає розповідям про величезні каменоломні. І вже ніяк не могла ця каменоломня знаходитися на південний захід від фортеці (там, де зараз пл. Грецька), бо там камінь довелося б видобувати з глибини понад 30 м, що вже зовсім безглуздо, коли поруч він є на поверхні.

Набагато логічніше припустити існування в Єні-Дуньї підземного ходу; який і послужив прообразом для створення легенд про турецькі катакомби. Але це не означає, що будівельний камінь в околицях Одеси не добували. Наведемо кілька історичних відомостей, що підтверджують це. 1772 року правитель Катеринославського намісництва В. Каховський відвідав південну частину Херсонської губернії і доносив імператриці Катерині: <…на схилах долин скрізь достаток білого вапняку, з якого збудовані були житла колишніми мешканцями цих країн…”. Є історичні дані про те, що запорізькі козаки, які заснували хутори Усатове і Нерубайське 1775 року, окрім землеробства, займалися і видобутком черепашнику для будівельних цілей. Видобуток каменю мав вкрай примітивний і обмежений характер.

Із закладенням 1794 року Одеси широко розгорнулося будівництво – спочатку порту, а потім і самого міста. Потреба в будівельному камені зросла. Розробка каменю почала різко збільшуватися, охоплюючи все нові й нові ділянки. спочатку на березі моря і схилами приморських балок, де пласт вапняку виходить на поверхню, а потім усе далі й далі від схилів у глиб масиву.

Так, Одеса дуже швидко будувалася. Небувало швидкі, на той час темпи будівництва викликали величезний попит на будівельний камінь, яким рясніли надра Одеси. У 1794 році в місті з’явилися кам’яні споруди: фортеця, казарми, магазини, склади для провіанту, крантинні споруди, церква тощо. У 1804 році було закладено театр і лікарню, добудовану тільки 1821 року. Зростало населення міста. Якщо в 1795 році воно становило 1615 осіб (без гарнізону), то в 1852 році в Одесі мешкало вже 97 тис. осіб, І все ж у першій чверті ХIХ століття населення міста залишалося невеликим. Наведемо деякі цифри, що ілюструють це:

1798 р. – 5 тис. осіб                                              1811р. – 11 тис. осіб

1803 р. – 9 тис. осіб                                              1817 р. – 32.7 тис. осіб

1808 р. – 12,5 тис. осіб                                        1829 р. – 53 тис. осіб.

Усі ці дані проводяться для того, щоб показати як разом із містом мав зростати видобуток будівельного каменю. І хоча є в літературі вказівки на те, що в перші десятиліття існування Одеси видобутком каменю займалася невелика частина міста. нею виникла мережа каменоломень завдовжки десятки кілометрів, це далеко не так.

Розберемося в цьому питанні докладніше. Потреба в будівельному камені на початку минулого століття була не настільки велика. За документами наприкінці ХVIII століття в Одесі було всього кілька кам’яних будинків, та й населення занадто нечисленне, щоб вести великі гірничі роботи. Особливо, якщо врахувати те, що видобутком каменю займалася його невелика частина. І хоча цех каменоломів уже існував в Одесі 1797 року, він залишався нечисленним ще довгий час. Навіть 1837 року, коли в Одесі існувало 25 ремісничих цехів, цех каменоломів не входив до числа найбільших. Можна зробити ще одне зіставлення. Так, за офіційними даними 1879 року в каменоломнях працювало 3-4 тис. осіб, при населенні міста 190 тис. осіб. Провівши аналогію, отримаємо, що 1811 року в каменоломнях працювало 200-250 осіб. З огляду на примітивну технологію видобутку будівельного каменю (пил для розпилювання ще не було, камінь виламували клинами, потім обтесували сокирами), така незначна кількість каменоломень не могла створити багатокілометрових лабіринтів каменоломень. Проілюструємо це конкретними цифрами.

Підземний видобуток каменю без застосування пил дуже важкий. Щоб вибити моноліт, треба робити суцільну буртовку (тобто пробивати щілину). Для виробництва одного заходу (0,5-1,0 м у глибину масиву) необхідно зробити 16 кв. м буртовки. Одна людина -буртовщик зі спеціальним буртовувальним ломом за 8 годин роботи робить 4 кв.м буртовки. Тобто за 16-годинного робочого дня один захід буртувався 2 дні. (при роботі 2 каменоломів, природно, швидше, але велика кількість людей у забої працювати не могла через нестачу місця). Цифра “16 кв. м”, виходить тому, що забій зазвичай ділиться на 3 частини.

Отримані моноліти потім треба ще відірвати від масиву, розколоти на дрібніші шматки й обтесати з них штуки каменю. Усе це страшенно важка робота. Пізніше бригада з 6 осіб, застосовуючи пили, отримувала на день 250 шт. каменю.

Поверхнева ж обробка набагато легша. Моноліти можна відколювати по тріщинах, адже вони з 3-х сторін відкриті. Таким чином обробка у багато разів легша і продуктивніша. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що незважаючи на те, що вапняк почали використовувати для будівельних цілей на Одещині дуже давно, перші справжні каменоломні з’явилися, мабуть, наприкінці сімнадцятого століття. Підземні ж виробки завдовжки не десятки кілометрів, а всього кілька десятків метрів з’явилися на початку ХХ століття. Кількість виробок швидко збільшувалася, але розміри залишалися дуже невеликими. Наведемо ще розрахунки, що показують це. Якщо вважати, що всі каменоломи 1811 року займалися підземною розробкою вапняку, то за ідеальних умов вони могли подовжувати мережу виробок приблизно на 12 м на день, тобто на 4320 м на рік.

Але цю цифру треба зменшити в кілька разів, тому що:

1) підземним видобутком займалися не всі каменоломи, а тільки деяка їх частина;

2) не весь час ішов на видобуток каменю, частина часу йшла на підготовчі роботи;

3) крім робочих днів були свята тощо.

Ну, нарешті легше видобувати відкритим способом, ніж під землею. Цифра 4320 м зменшується в 4-6 разів, а ті, отримані 1080-720 м треба ще розділити на десяток-другий дрібних шахтенок, адже видобувати камінь у коротких штолен набагато легше і вигідніше, ніж у великих каменоломнях. Вигідніше тому, що можна швидше й легше виносити штучний камінь на поверхню (робилося це вручну), не треба кріпити виробки тощо. Навіть у пізніший час, у 1900-х роках, відпрацьовувати намагалися присклонові частини балок на віддаленні 20-50 м від входів. Тим паче, що це робилося на зорі розвитку каменоломень в Одесі, адже місць із виходами пиляльного вапняку хорошої якості було доволі багато по схилах міських балок. А. Де-Рібас писав, що обидва схили балки (вул. Фрунзе) за часів Розумовського (1800-1814 рр.) були вириті, наче кротові нори, підземними ходами. Ці перші Одеські каменоломні розташовувалися одна біля одної на березі моря і приморських балок. Нині можна бачити в Аркадії, де на південь від піщаного пляжу в місцях виходу пласта вапняку пророблено безліч на денну поверхню, в ньому пророблено безліч штоленок і ніш, довжиною від 1 до 12 м.

Усе це ще й підтверджується історичними документами. Так як за одним із них на початок минулого століття в Одесі існувало 400 кам’яних будинків. На один будинок середніх розмірів іде 2000 шт каменю.     Отримуємо цифру 800 тис, що дорівнює 17,7 тис. кв. м. Перевівши це у виробки, отримаємо 2.5 км підземних ходів або кар’єр розмірами 71х71 м. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Отже, на питання, де і коли в Одесі з’явилися перші каменоломні, можна відповісти – на самому початку дев’ятнадцятого століття, у приморській частині міста (пров. Сабанського і вул. Фрунзе).

Зупинимося тепер докладніше на питанні, як виникли Одеські катакомби і як добували будівельний камінь. Одразу зазначимо, що слід розрізняти два види катакомб: перше – це каменоломні, друге, так звані мінні ходи, або, просто кажучи, підвали, викопані в м’яких породах – лесах, суглинках, глинах. Ми будемо розглядати тільки каменоломні.

У давнину використовували готові шматки черепашнику, більш-менш підходящої форми, іноді ці уламки злегка підганяли до потрібної форми, для чого відбивали непотрібні виступи каменю.

Зазвичай використовували найбільш придатні для кладки стін уламки плитчастого вапняку з верхньої частини пласта черепашнику. Пізніше черепашник стали спеціально добувати для будівельних цілей. Використовуючи природні тріщини в масиві вапняку, в які забивали клини і ломи, виламували окремі брили черепашнику, які потім розколювали на дрібніші і вже потім обтесували сокирами до потрібних розмірів (звідси і назва, – каменоломні, місце, де ламають камінь). Якщо черепашник був досить м’який, його обпилювали звичайними пилами.

З появою спеціальних пил для розпилювання вапняку робота в каменоломнях значно прискорилася і стала трохи легшою. Цікаво, що перші пили для розпилювання каменю були привезені з Англії 1837 року. Свої пили в Одесі почали виготовляти значно пізніше. Наприкінці 1839-х років А. Скальповський у своїй статті про каменоломні писав: “Каменоломи пиляють камінь пилками, що спеціально для цього виготовлені за кордоном і привозяться в Одесу”. Будівельне каміння із застосуванням спеціальних пилок стало мати більш рівну поверхню. Природно, зросла і швидкість проходки виробок. В описах каменоломень цього часу вже згадуються виробки, що тягнуться на сотню сажнів, під вулицями і будівлями. Одну з таких каменоломень, розташовану біля інституту шляхетних дівчат описував 1869 року відомий геолог Барбот-де-Марні.

За досить численними архівними документами видно, що до 1860-х років в Одесі та її околицях існувало безліч невеликих підземних каменоломень. Загальна протяжність сягала перших кілометрів, але єдиного масиву каменолоєнь ще не існувало.

Як уже говорилося, після появи в достатній кількості пилок для розпилювання вапняку, змінився спосіб видобутку будівельного каменю. Будівельний камінь, видобутий за допомогою пилок, став називатися пиляльним каменем, а пласт, з якого його випилювали, стали називати пиляльним шаром або пиляльним вапняком. Увесь наступний час, аж до 30-х років минулого століття, розробка вапняку-черепашнику в підземних каменоломнях велася приблизно однаковим способом з невеликими варіаціями. Видобуток пиляльного каменю здійснювали найдешевшим, хоча й небезпечним способом. У відслоненнях пильного вапняку, на схилах балок прокладали горизонтальні штольні. У разі, якщо каменоломню робили в місці, де не було виходу пиляльного вапняку на поверхню, то в наносах, що покривають його, проходили похилий тунель – “нахил” до з’єднання його з пластом пиляльного вапняку. “Нахил” облицьовували і кріпили пильним каменем. Пізніше, для видобутку вапняку з більших глибин, почали будувати вертикальні колодязі, стовбури до 40 м. Незалежно від виду входу в каменоломню, видобуток пиляльного каменю всередині каменю здійснювався однаково.

А здійснювалася розробка зазвичай у такий спосіб. Забій (по-місцевому “припор”) ділився по ширині на 3 частини – косяк у центрі і дві плахи з боків його. Косяком називався моноліт завширшки 0,5-0,7 м., який витягують із забою першим. Плахами називалися великі чотиригранні блоки шириною 1-1,5 м і висотою 1,8-3 м. Товщина плах і косяка дорівнювала 1,0-1,5 м. Для виямки одвірка ділили буртовочним брухтом (спеціальний буртовочний брухт був дещо більшої довжини, ніж звичайний, з кінцем у вигляді долота, відігнутого від осі брухту під тупим кутом) у покрівлі врубували буртовку заввишки 8-12 см і завглибшки 0,6-1,5 м, залежно від товщини одвірка, яку хотіли отримати. Потім довгою пилкою робили 2 вертикальних пропили від буртовки до підошви виробки, щоб косяк легше відокремлювався від масиву, пропили мали трохи сходитися в глибині вибою, бути косими (що послужило приводом до назви “косяк”). Для виробництва вертикальних пропилів слугувала спеціальна пила довжиною 1,75 м, товщиною 2 мм. Пила мала форму неправильного трикутника, на основі якого були розташовані зуби, що мали висоту 3 см. Зуби пилки, як і у всіх пилок, що застосовувалися для розпилювання черепашнику, були звернені в бік ручки. Робилося це для того, щоб пісок, що вийшов під час розпилювання черепашнику, міг вільно висипатися. Ширина полотна в найширшому місці (майже на самому кінці пилки досягала 32 см. На самому кінці пили робили “носик” – витягнуте закінчення з маленькими зубами, що слугувало для врізання в породу. Пила мала ручку, що кріпилася перпендикулярно до сторони пили, що має зуби. Цю пилу застосовували також для розпилювання монолітів-плах і одвірок на штучний камінь.

Після виконання вертикальних пропилів в основі одвірка робили 2 горизонтальних пропили, що сходяться, при цьому одвірок підпирали дерев’яною стійкою. Потім, отриманий трикутний шматок каменю вибивали. В один з вертикальних пропилів вставляли лом (або клини) і, розхитуючи його, відокремлювали одвірок від масиву, потім валили його: на дно забою і розпилювали на штуки.

Для виробництва горизонтальних пропилів слугувала підошовна пила, довжиною 85 см. Пила мала форму, аналогічну великій пилі. Ширина полотна в найширшому місці становила 11 см. Ця пила для зручності роботи мала рукоятку довжиною 1,2 м

Після відокремлення косяка від масиву, у вибої утворювалася ніша, куди заходив каменолом і пилкою відпилював плахи, що залишилися, які потім, як і косяк, валилися на дно виробки і розпилювалися на штучний камінь.

Іноді, якщо камінь у покрівлі був твердий і видовбувати буртовку було важко, зверху робили не буртовку, а пропил. Робився він спеціальною “горовою” пилкою, довжиною 1,95 м. З решти інструментів, що вживаються під час ручного розроблення, слід назвати спеціальну пилу “гачок аршинний”, що слугувала для виконання неглибоких пропилів у масиві черепашнику для відділення невеликих монолітів – “кам’янків” і “планок”, а також для розпилювання їх на штуки. Ця пила за формою не відрізняється від великої (довжина 67 см, ширина 21 см). Відмінністю її від усіх інших пил було те, що ручка була відвернута до низу від сторони із зубами, тоді як у всіх інших пил рукоятка відвернута до верху. Крім пил і буртовочного брухту, застосовувалися викидні лопати, сокири, залізні клини, напилки, кувалди, кайла, дерев’яні рейки з розмірами.

Обов’язковим інструментом була залізна кочерга для вигрібання піску з пропилів. Для освітлення використовували масляні коганці або гасові лампи. Готові камені подавали на поверхню. Спочатку їх виносили на ношах, або вивозили на ручних дерев’яних тачках. Іноді, навіть, як зазначав у своїх описах Одеських катакомб інженер В. Кацовський, камінь виносили до виходу просто на плечах. Ручне відкочування, природно, сильно обмежувало віддалення вибоїв від виходу. У 1874 році в документах трапляється перша згадка і застосування коней в Усатівських каменоломнях. Штучний камінь стали вантажити на кінний візок-біндвожок, запряжений одним конем, і вивозити на поверхню. На біндюжок вантажилося в середньому 20 шт. каменів (залежно від розмірів кількість каменів коливалася). Із застосуванням у каменоломнях коней, віддалення забоїв від виходу зросло до 400-700 м.

У разі, якщо входом у каменоломню слугував вертикальний шахтний стовбур, штучний камінь підвозили до стовбура і піднімали, потім, наверх за допомогою спеціального кінного підйомника “барабана”, що являє собою найпростіший воріт із блоками. Воріт обертався навколо вертикальної осі. “Барабан” міг піднімати за раз 5-8 штук каменю (розміром 22х22х53 см).

Особливо значного розмаху підземний видобуток пильного каменю починає набувати в 1866-1870 рр., досягаючи максимуму на початку дев’ятисотих років. Зростає число каменоломень і разом з ним зростає число робітників, зайнятих у цій галузі. Це пояснюється інтенсивним зростанням міста. Ілюструючи це, наведемо деякі цифри:

1852 р. – 97 тис. жителів

1892 р. – 340 тис. жит.

1867 р. – 119 тис. жит.

1897 р. – 403 тис. жит.

З цих цифр видно, що в останній третині дев’ятнадцятого століття населення міста сягнуло значних розмірів, відповідно і масштаби видобутку пиляльного каменю сильно змінилися, як порівняти з початком попереднього століття.

У нас є деякі цифри, що показують видобуток будівельного каменю в Одесі та її найближчих околицях. Так, за архівними матеріалами, 1870 року існувало 170 каменоломень (підземних і відкритих) із числом робітників від 3600 до 5000 осіб на рік. І це не рахуючи деякого числа не зареєстрованих підпільних каменоломень. 1890 року за статистичними відомостями Південно-Західного гірничого округу в цьому ж районі налічувалося 469 каменоломень, з них 311 діючих (знову ж таки, не рахуючи підпільних). Кількість робітників, зайнятих у каменоломнях, дорівнювала 4,5 тис. осіб. У 1899 році кількість каменоломень скоротилася до 299, але чисельність зайнятих робітників зросла до 905 тис. осіб. На період 1900-1915 років даних не збереглося, але зі спостережень, проведених безпосередньо в каменоломнях видно, що кількість шахт ще скоротилася, зате зросли їхні розміри, що загалом забезпечило значний приріст видобутку каменю.

Попри значне збільшення масштабів виробництва, методи видобутку пиляльного каменю не змінювалися. Єдиною істотною зміною було застосування для відкочування каменю підземними шляхами кінних вагонеток на рейках (рейки, подекуди, робилися з дерева). Але цей спосіб відкочування не набув великого розвитку через свою, порівняно велику, складність порівняно із застосуванням біндюжків. Незважаючи на значну вигоду, яку отримували власники каменоломень (1000 штук каменю з Нерубайського коштували в місті 100 рублів, тоді як робітникам платили за 1000 штук 30 рублів), вони, прагнучи за прибутком, не прагнули вдосконалити методи видобутку питного каменю.

Повна відсутність контролю за розробкою вапняку в 1820-1850 рр. сприяла хижацькому стихійному видобутку каменю. Багато ділянок на території міста виявилися настільки сильно підробленими підземними каменоломнями, що стали непридатними для будівництва (в основному, як ми розуміємо, це були ділянки, розташовані на схилах балок). На окремих ділянках почалися провали поверхні землі, руйнувалися будівлі,

1854 року управління військового губернатора надіслало міській думі лист щодо безконтрольної розробки вапняку на території міста. У цьому листі начальник управління писав: “…я наказав Одеській міській поліції про закриття каменоломень на Молдаванці, Бугаївці та Новій Слобідці, про що дано знати міській думі для відома. Зі свого боку вважаю більш справедливим і законним, щоб відведення охочим вільних місць для відкриття каменоломень на горі за в’їздною заставою було зроблено на загальних умовах з торгів…” Але, незважаючи на листи, конкретних заходів вжито не було. В. 1858 року знову пишуться листи про повну заборону видобутку каменю підземним способом у межах порт-франко. Адресовані ці листи Одеському градоначальнику. Але перша офіційна заборона підземного видобутку каменю на території міста з’явиться тільки 1863 року, та й то заборонено було різати камінь не по всьому місту, а в окремих місцях.

У 1864 році з’явилися перші правила для різання каменю підземним способом. Роботи пропонувалося вести тільки там, де глибина залягання пласта вапняку була не менше ніж 7 сажин (14 м). цим обмеженням боролися з провалами на поверхні землі. Ширина ходів не повинна була перевищувати 1,5 сажин, а відстань між ходами бути не менше 1 сажні. Для порівняння зазначимо, що нині мінімальні розміри цілика (цілик – невідпрацьована ділянка вапняку між виробками) становить 8х10 м, проти 2х2 м в описуваних правилах.

У покрівлі виробок пропонувалося залишати прошарок пильного вапняку, так звану потолочину, яка служить природним кріпленням покрівлі. Виробки повинні бути тільки паралельними, поздовжніми і поперечними. Контроль за дотриманням правил розробки пиляльного каменю було покладено на міську поліцію, що, звісно, не могло мати належного ефекту, бо в поліції не було спеціалістів-гірників.

Уже в 1873 під натиском каменепромисловців заборону було скасовано. У межах міста почали видобувати камінь, застосовуючи для цього шахтні стовбури і пристосування для видобутку водяні колодязі. У 1881 році видобуток було знову заборонено в межах міста, на Молдованці та в найближчих околицях, але незабаром заборону було знову скасовано. Так тривало до самої революції. Крім того, в місті діяли підпільні шахти, які працювали навіть за часів заборон.

Лише 1883 року в Одесі було затверджено Південно-Західний гірничий округ. Нагляд за каменоломнями став більш дієвим, поліцейський нагляд змінився на технічний. Почали вводитися більш докладні інструкції з експлуатації каменоломень. Гірничий округ встановив відповідальність за порушення правил безпечного ведення робіт, організував реєстрацію каменоломень, запровадив технічний гірничий контроль і повів боротьбу з хижацькою розробкою вапняку.

Промисловці та власники каменоломень не приділяли уваги безпеці робіт у шахтах. Вони всіляко протидіяли роботі інженерів гірничого округу. Умови праці в каменоломнях залишалися вкрай важкими. Робочий день тривав 15-18 годин, іноді в шахти спускалися на кілька днів, там же їли і спали. Каменоломні не забезпечувалися кріпильними риштуваннями. Через це обвали покрівлі були звичайним явищем. За заперечними даними наприкінці ХХ століття в кам’яноломнях щороку гинуло 15-95 осіб, скільки ж було нещасних випадків без смертельних наслідків важко собі уявити.

В умовах капіталістичного ладу контроль за правилами розробки вапняку в шахтах не був, та й не міг бути ефективним. Унаслідок стихійності та безконтрольності під містом і його околицями виникли підземні заплутані лабіринти.

Зараз важко назвати в місті та його околицях ділянку, де не було б старих підземних виробок-катакомб (за винятком місць, непридатних для відпрацювання з геологічних причин). Навіть на ділянках, де, за наявними даними, розробка каменю не велася, не можна заперечувати наявності старих виробок, бо там могли існувати підпільні шахти, або ці ділянки могли бути підроблені з сусідніх, де відпрацювання було дозволено.

Величезні масштаби видобутку вапняку-черепашнику і його незвичайна популярність пояснюється тим, що в умовах безлісого причорноморського степу це був єдиний доступний і дешевий будівельний матеріал (другий місцевий будівельний матеріал – цегла коштувала значно дорожче). Черепашник могли добувати всі, хто завгодно, він знаходився буквально під ногами. Уже перші будівельники Одеси швидко оцінили будівельну цінність і дешевизну черепашнику, і відтоді він міцно увійшов у будівництво. Зараз навіть важко переоцінити значення, яке відіграв вапняк у становленні міста. 1886 року газета “Одесский листок” писала: “… будівельний камінь, який зазвичай вживається у нас для всіх будівель, настільки гарний і в той же час настільки дешевий, що нам можуть позаздрити багато міст південної Росії, ….. камінь настільки пористий, що в гігієнічному відношенні для житла не можна бажати кращого”.

Пиляльний вапняк має й інші переваги. Одна штука вапняку дорівнює двом десяткам цеглин, що прискорює і полегшує процес кладки. І крім того, вапняк досить міцний, довговічний. Побудовані на початку століття будівлі стоять і тепер: карантинні споруди в парку Шевченка, церква на вул. К. Маркса (1808 р.), Біржа (1829-1834 рр.), Воронцовський палац (1826 р.), казарма Сабанського (1927 р.), будинок вчених (1830 р.), церкви в селах Усатове (1922 р.) та Нерубайське (1816 р.), а також багато інших будівель.

Ще давно помічено, що на повітрі пильний вапняк, висихаючи твердне. Тому, раніше видобутий вапняк витримували 8-12 місяців на поверхні і тільки після цього використовували в будівництві. З Одеського пиляльного вапняку зводили будівлі заввишки 3-5 поверхів Довговічність каменю та його приємний колір і фактура давали змогу зводити будівлі без покриття стін штукатуркою.  І зараз ще в місті збереглося багато таких будівель, наприклад на розі Садової та Дворянської.

Цікаво, що вапняк із різних місць (місцезнаходжень) має дещо різні властивості. Для зведення високих будівель камінь спеціально підбирався. Найкращий пиляльний камінь добували в Нерубайському, Кривій Балці, Усатовому і на Малому Фонтані. Камінь гіршої якості йшов на будівництво менш значних будівель.

Слід зазначити, що в першій половині ХХ століття уламки пиляльного вапняку, завдяки своїй пористості, використовували для фільтрації питної води “верхводки”, яку добували з неглибоких колодязів у суглинках, та забруднених через це глиною.

Крім того вапняку, добували ще кілька різновидів каменю: “Плита”, “дикун”, “жерства”. “Плита” – це масивні уламки перекристалізованого вапняку великих розмірів, що застосовувалися в минулому для кладки фундаменту. “Дикун” – дрібніші уламки, що йшли для мощення доріг і тротуарів. Деякі з них збереглися досі (кінцева зупинка 18-го трамвая на пл. Жовтневої революції). “Жерства” – дрібноуламковий плитчастий вапняк, так само вживаний для мощення доріг. “Жерства”, іноді, добували в підземних каменоломнях. Це були найбільш небезпечні шахти.

І нині вапняк-черепашник широко використовується в промисловості. “Жерства” йде на засипку мостових і тротуарів перед покриттям їх асфальтом. З пильного каменю будують одноповерхові будинки та підсобні приміщення. Велика кількість каменю йде на перебудову і ремонтні роботи в старих будівлях. Застосовується він і в будівництві висотних 12-14-поверхових каркасних будівель. З пиляльного вапняку в них роблять стіни і внутрішні перегородки. Відходи каменепиляння йдуть для виготовлення цементу, суперфосфату, скла, вапняного борошна. При розпилюванні плити отримують оригінальну облицювальну плитку кількох кольорів.

Після громадянської війни розробка пильного вапняку продовжилася. Одеса знову почала будуватися. Із середини 1929 років почалося швидке збільшення видобутку пильного вапняку. Особливо зріс видобуток після 1930 року, коли за завданням Радянського уряду, народний комісаріат РКП СРСР провів обстеження каменедобувної промисловості України і Криму. Постанова НК РКП СРСР від З/18 30 року відзначала повну технічну відсталість каменевидобувної промисловості, базування її на важкій ручній праці кустарного характеру. 1930 рік став переломним в історії розроблення пиляльного вапняку. Це був рік, коли почала запроваджуватися мала механізація видобувних робіт у підземних каменоломнях. З’явилися різні механізми, що полегшували працю каменоломів. Буртування почали здійснювати на буртувальному верстаті Н. Віктора, що являв собою бур із гнучким приводом від електромотора. Продуктивність буртовувального верстата була в 4,5 раза більшою, ніж під час ручної роботи. Того ж 1930 року В. Рогозинським була запропонована механічна підрізна пила РП-2, оснащена одним бором зі сталевим ріжучим ланцюгом. Машина була призначена для виконання вертикальних і горизонтальних пропилів у вибої і для розпилювання блоків. Конструкція пили була гранично простою, але водночас пила РП-2 – “Рогозинка”, як її називали гірники, робила 56м2 пропилів за день проти 10м2 за ручної роботи. Наприкінці 30-х років випробовувалася кам’янорізальна машина А. Заступайла, але поширення вона не набула.

Таким чином, із середини 30-х років на всіх великих шахтах почала поширюватися напівмеханізована система робіт на основі пил “Рогозинок” у поєднанні з буртувальними верстатами Віктора. Із застосуванням механізації кількість шахт почала скорочуватися за рахунок їх зміцнення. Так 1935 року, за даними гірничого нагляду, в найближчих околицях Одеси в радіусі 20 км діяло 40 каменоломень (переважно підземних). Видобуток становив 332 тис. м2 вапняку. Якщо прийняти перетин ходу в середньому 3х2,5 м, то це означає, що було пройдено 47,5 км виробок (фактично менше, тому що частину виробок було відкрито, і ходи місцями мали більший перетин).

Видобуток вапняку по Одеській області ілюструється такими цифрами.

Рік  / 1926 / 1927 / 1928 / 1929 / 1930 / 1931 / 1932 / 1933 / 1934 / 1935 / 1936 /

м²  /  18,8  / 22,8  / 71,5 /  91,5 / 140  /  310  /  286  /  214 /  318  /  232 /  675 /

км  /   2,6  /  3,0  /  10  /   13   /   20    /   44   /  40   /  30  /   45   /   47   /   96  /

Пила Рогозинського зійшла зі сцени тільки в 1952-1955 рр., коли на зміну їй прийшла каменерізна машина система А.Заступайла КМАЗ-188, яка в модефікованому вигляді застосовується зараз.

Під час 1988 р. в околицях міста працювало 9 електрофікованих шахт, де за допомогою каменерізних машин добували пильний камінь. КМАЗ-188 проводить усі операції з виробництва пропилів, випилюючи із забою готові штуки вапняку. Машина робить послідовно 15 вертикальних пропилів (ширина пропилу 2 см) на відстані ширини однієї штуки каменю (24 см), потім 13 горизонтальних пропилів через інтервал, що дорівнює висоті штуки (19 см). Усі пропили робляться одним і тим самим баром, оснащеним армованим побідитом, сталевим ланцюгом і забезпеченим поворотним пристроєм, що дає змогу повертати його в 3-х площинах. Потім вручну видаляють кілька штук каменю, бар проводять у цю нішу і відпилюють тильні сторони штук від масиву. Ця операція проводиться зверху вниз по рядах штук. Таким чином у забої вирізається відразу 168 штук готового каменю. Природно, що кількість штук залежить від перетину забою. Висота сучасного забою 2,5 м, ширина коливається від 2,8 до 3,6 м (з інтервалом на ширину однієї штуки). Звісно, не слід думати, що за один раз (із заходу, як кажуть машиністи каменерізних машин) отримують 168 шт. каменю. Деяка частина каменю розколюється ще під час розпилювання через тріщинуватість, інше каміння під час виїмки і т. д. Із забою витягується всього 30-70% вирізаних штук каменю. Виїмка штучного каменю і навантаження його на вагонетки проводиться вручну. Існує кілька модифікацій каменерізної машини КМАЗ-188. Всі вони обслуговуються 2 робітниками – машиністом і помічником. Остання модель КМАЗ-188 має пристрій, що автоматично встановлює бор для виробництва пропилів на заданій відстані, і пристрій, що допомагає машині просуватися до купи забою. Старі зразки машин пересувалися шахтарями вручну. забою. Готову продукцію вивозять із під землі на акумуляторних електровозах, що тягнуть по рейках невеликі склади вагонеток. На поверхні вагонетки розвантажуються підйомними кранами Виробки освітлюються електрикою, на деяких шахтах зроблено навіть освітлення лампами денного світла. Змінилася і сама система розробки вапняку. Уже немає заплутаних підземних лабіринтів. У сучасних шахтах-каменоломнях прокладають паралельні, довгі, прямолінійні штреки і штольні, з’єднані короткими збійками. Між штреками залишають суворо визначені і розраховані для даних умов розміри. Покрівля виробок кріпиться дерев’яними та металевими кріпленнями, які встановлюють і замінюють робітники-кріпільники. Контролює ведення розробок пильного вапняку Одеське управління держгіртехнагляду. Інспектори – гірничі інженери, стежать за дотриманням правил техніки безпеки веденнь гірничих робіт під землею, за правильністю відпрацювання родовища, за своєчасною зйомкою плану шахт. Завдяки роботі інспекторів Одеського гірничого округу, який відзначив своє 100-річчя, на Одещині повністю припинено безсистемне та безоплатне відпрацювання пиляльного вапняку.