Одеський вісник 2004
Красножон А.
В середині березня 2004 року спелеоекспедицією «ПОШУК» під керівництвом Костянтина Проніна було здійснено найтриваліший за останні десять років вихід в Одеські катакомби. Її учасники – Олександр Романов, Максим Романченко, Євген Романенко, Олександр Крисько та Олександр Левченко – протягом 64 годин автономного перебування під землею дослідили важкодоступні райони Нерубайських катакомб і нанесли на карту 150-й кілометр підземних виробок. Це дає підстави говорити про Нерубайські катакомби як про найдовший лабіринт на території СНД, після печери «Оптимістична» (212 км) на Поділлі.
Є три дійсно сильних враження, пов’язані з катакомбами. Перше відчуваєш під час спуску під землю, коли пірнаєш у похмуру пащу чорного входу, що темніє на жовтому тлі вапнякового обриву. Друге виникає в момент виходу на поверхню. Сліпучий світ кидається в очі всією своєю пишністю і різноманітністю кольорів. Свіжий вітер в кронах дерев, ватяні хмари, на бірюзовому небі – все виглядає якимось оновленим. Не випадково багато печер світу здавна використовувалися в ритуальних цілях. У Болгарії відома одна печера фракійського часу, вирубана в скелях для проведення обряду ініціації. Кажуть, ніби той, хто пройшов через ці важкодоступні і небезпечні лази, відчуває себе ніби новонародженим.
Третє враження найсильніше. Воно пов’язане з несподіваним вогником світла в темряві лабіринтів, після багатогодинних блукань з майже розрядженим ліхтарем в руках. На зорі своїх спелеологічних захоплень мені довелося протягом доби випробувати всю гаму описаних відчуттів.
Однак, повернемося до експедиції Пошуку. По дорозі до місця спуску група проходить занедбаний будинок, вирубаний у скелі. Такі скельні житла зустрічалися на схилах Хаджибейського і Куяльницького лиманів аж до початку двадцятого століття. Цілком ймовірно, що рубати їх почали ще козаки, які переселилися тоді в передмістя тодішнього турецького Хаджибея після розгрому Запорізької Січі в 1775 році. Нині про ті часи нагадують лише такі хати. Та ще величезні козацькі кам’яні хрести «мальтійського вигляду» на кладовищі, за селом.
Якраз за кладовищем розташовується найстаріший і найзаплутаніший район Нерубайських катакомб – «Дерев’яні ворота». На його основній штольні знайдемо один з таких надгробних хрестів. Судячи з усього, під час транспортування до виходу заготовка розкололася і була шахтарями кинута.
Цілі покоління шахтарів села Нерубайське і навколишніх передмість перетворилися на «творців» катакомб, які вручну добували камінь-ракушняк для задоволення зростаючих будівельних потреб новоствореної Одеси. Примітно, що за зміну бригада різьбярів проходила підземну виробку на півтора метра вперед, а всього за двісті років було пройдено виробок одних тільки Нерубайських лабіринтів 250-270 кілометрів.
Початок систематичної, планомірної роботи з картографування виробок в районі Нерубайського було покладено в 1998 році одеською спелеологічною групою «Пошук». За п’ять років фронт робіт відійшов більш ніж на три кілометри від найближчого виходу. Зараз цю відстань експедиція подолала за дві години, просуваючись по виробках в обхід затоплених ділянок і небезпечних зон завалів. Кожна наступна сотня метрів давалася все важче. Чим далі відходили від виходу, тим важче було дихати. Вентиляційні скаважини давно засипані, а рух повітря в катакомбах майже відсутній. Правда, іноді зустрічається рідкісне і досі незрозуміле явище: «Печерне дихання». Так звана зміна напрямку руху повітря на 180*, спостерігається іноді в центральних ходах.

На підходах до базового табору під назвою «зал Парашутистів» висота даху в кращому випадку досягає півтора метра. Адже в руках, крім ліхтаря, ще й важкий рюкзак зі спорядженням. Через важкодоступність цей район рідко відвідують спелеологи, не кажучи вже про любителів підземного екстриму. Регулярні експедиції сюди припинилися ще в шістдесяті роки, коли основний шлях, що з’єднує два величезних підземних масиви – Нерубайські та Усатовські катакомби, – затопили ґрунтові води.
З трудом давався 150-й кілометр! Новий, ще не вивчений район розташовувався на відстані 500 метрів від бази вглиб виробок. Бічні ходи, що відходили від основних галерей, доводилося вручну розчищати від бутових завалів і тільки після цього приступати до топозйомки. Ходи заклали самі шахтарі за часів проходки основної галереї. Прагнучи позбутися залишків каменепиляння. А це означає, що за бутовими завалами не ступала нога людини за останні сто з гаком років.
Тому. Як водиться в таких випадках, не обійшлося без знахідок. У сирій глині одного з другорядних коридорів збереглися відбитки чобіт. Сліди воза і копит коня. У найдальшому тупику був знайдений аптечний флакон з гербовим барельєфом і написом «Брокарь і Ко в Москві». Цікавою виявилася знахідка цілого скла від гасової лампи з клеймом «Kostopol. Shapiro & Fridmann». Дивним чином в цьому сирому кліматі (вологість катакомб зазвичай дорівнює 100%) збереглася обгортка від пачки курильного паперу фірми «J.L. Konelsky Odessa-Paris» з пояснювальним написом «Етикет затверджено департаментом торгівлі». Унікальною у своєму роді виявилася знахідка майже цілого штофа з написом: «Санкт-Петербург Височайшим наказом…».
Але найдивовижнішою виявилася знахідка Саші Левченка — театральний квиток. Навіть провідний фахівець з Одеських катакомб — Костянтин Пронін зізнався, що нічого подібного за свою довгу практику не зустрічав.
Жодного сучасного напису знайдено не було, що пояснюється складністю доступу до району виробок. Ця ділянка катакомб розроблялася в період з 1901-го по 1910 рік. В одному з тупиків вдалося знайти дату: «1901» і вельми характерний напис: «Мати земля сипуча годувальниця всім світом тибе ображає і самі нічого не маємо». Навпроти малюнок — солдат у кашкеті, з гвинтівкою напереваги. Оснащеною голковим багнетом.
Не раз під землею доводилося зустрічати подібні епіграфічні скарги каменоломів на своє важке життя. Робота в каменоломнях дійсно була важкою. Однак і оплачувалася вона не так вже й погано. Наприклад, за зміну бригада шахтарів з шести чоловік нарізала 250 штук каменю, кожен з яких коштував до революції 5 копійок, гроші на ті часи чималі. Шкалик горілки, для порівняння, в ті часи коштував 6 копійок.

Ділянки виробок «Гідромет» і «Бассовет» в районі «Залу Парашутистів» помітно відрізняються від типових Одеських катакомб. Перш за все нераціональною видається послідовність видобутку каменю на цій ділянці. На плані виработки нагадують язик змії з роздвоєним кінчиком. Широкі галереї розходяться в кінці на два вузьких, довгих тупикових ходи. Хоча найбільш ефективною є послідовна системна розробка породи шляхом прокладання густої сітки ходів. Тому традиційна схема Одеських катакомб виглядає у вигляді густої мережі лабіринтів. Цікаво, що відкатка каменю з таких «вусів» йшла за допомогою ручних тачок, а не традиційних биндюг, запряжених кіньми. У центральних ходах камінь, судячи з усього, перевантажували на биндюги. Дійсно, з урахуванням невеликих габаритів тупикових відгалужень, кінь з возом туди просто не увійшов би. Але чому спочатку не дотримувалася непрохідна ширина коридорів, що дозволяють не тільки зручно і швидко транспортувати камінь, але і отримувати більше продукції «на виході»? Відповідь на це питання ми, судячи з усього, не отримаємо.
Викликає подив ще один факт: відсутність вантажних стовбурів для підйому на поверхню готової продукції і людей. Найближчий старий вихід — завалена нині штольня — знаходиться на відстані півтора кілометра. Один віз вміщував 24 штуки каменю. Перевозити кожну партію на таку відстань під землею — надзвичайно трудомістка процедура. Легше пройти стовбур на поверхню безпосередньо в районі розробок.
Крім того, у виробці відсутні маркшейдерські знаки топозйомки. Яка зазвичай велася з метою обліку виробленої продукції та визначення перспективних районів подальшої розробки. Експедицією було знайдено у виробці лише один спеціальний технічний напис гірничого майстра, зроблений червоною охрою: «поставити площак». Тут також не практикувалося кріплення покрівлі дорогим лісом. Замість цього шахтарі застосовували спосіб «податливого» кріплення. Викладаючи бутові стінки. Які з часом «притискалися» тиском зверху і запобігали обвалам.
Все це наводить на думку про незаконні розробки пильного вапняку в цих районах. Мабуть, ділянку «дивних» виробок розробляли різьбярі з сусідньої ділянки, потай від начальства, користуючись офіційними вантажними стовбурами, і, цілком ймовірно, казенними інструментами та підводами.
Ось такі таємниці повідав 150-й кілометр Нерубайських катакомб. Всюди прийнято відзначати всілякі дати, ювілеї, «круглі цифри» і планові досягнення. В історії вивчення одного з найбільших у світі штучних підземних лабіринтів минула експедиція, безсумнівно, підбиває певний підсумок. Підсумок, досягнутий в результаті довгої, копіткої діяльності декількох поколінь дослідників катакомб.
