Спелеологія і спелестологія 2018,

Пронін К. К, Букаренко О.В.

Нерубайський музей у катакомбах свого часу був найвідомішим підземним об’єктом, а за деякими даними (з посиланням на ЮНЕСКО) — найвідвідуванішим підземним об’єктом світу.  Втім, нічого дивного в цьому немає, оскільки музей був плановим об’єктом і його повинні були відвідувати всі відпочивальники та відвідувачі Одеси, не враховуючи обов’язкових екскурсій молодих одеситів. Тож кількість відвідувачів обчислювалася багатьма сотнями тисяч на рік (у 1972 році його відвідало 0,5 млн. осіб [Долженкова]). Ці часи пішли разом із СРСР у минуле, але музей зберігся і продовжує користуватися популярністю і зараз.

Музей розташований в північній частині найбільшого в Одесі, та й напевно в світі, єдиного лабіринту підземних каменоломень, що простягаються на 11 км від північних околиць приміського села Нерубайського, через село Усатово до міського району Крива Балка. Ми оцінюємо протяжність цього району Усатово-Нерубайських катакомб в 900 км. У цьому єдиному лабіринті обстежено понад 300 км виробок, виділено, для зручності робіт, багато окремих ділянок, так би мовити, підрайонів, одним з яких і є катакомби музею. Вони мають регіональний індекс ЗК-3, назва «Музей».

Тобто одна з переваг цього підземного музею, що він є частиною величезного найбільшого підземного лабіринту.

Музей створювався як Одеський Меморіальний комплекс «Партизанська Слава», присвячений в основному, партизанським загонам, що базувалися в катакомбах і боролися з румунськими та німецькими загарбниками [Балицький]. Вибір місця був не випадковий. Через штольню шахти «Нерубайська-1», на місці якої знаходиться музей, в катакомби заходив найвідоміший в Одесі партизанський загін під командуванням майбутнього героя Радянського Союзу В.А. Молодцова – Бадаєва [Юдін, Пронін]. Тут же відбулося перше зіткнення з румунами. Тут були основні виходи з катакомб і тут же, на входах відбувалися збройні сутички з румунами. Тобто друга перевага музею в тому, що він дійсно створений на історичному місці.

Нижче ми коротко зупинимося на самих каменоломнях, в яких розташований музей, а потім перейдемо до власне музею.

Район каменоломень ЗК-3 «Музей» розташований під центральною частиною села Нерубайське, Біляївського району Одеської області. Входи в цей район – штольні і шахтний ствол, пройдений в цей район під час будівництва музею, знаходяться на правому схилі Нерубайської балки. Межами району є межі підземної частини меморіального комплексу. Безпосередньо у виробках вони позначені бетонними стінами, завалами, суцільною забутовкою і металевими дверима.

Район з’єднується (але відгороджений дверима) з районом ЗК-15 («Нерубайська церква»), ЗК-23 («Любкін хід») і ЗК-6 (Махно). Район «Музей» складається з декількох каменоломень, точніше не повних каменоломень, а їх частин, що розроблялися в різний час. Основною є шахта «Нерубайське №1» артілі «Об’єднаний гірник».

Час початку розробки каменоломень на цій ділянці невідомий, але в суміжному районі, на відстані декількох десятків метрів від «Музею» на стінці збереглася дата – «1892 рік». Судячи з неї, місцерозташування і форми виробок, відпрацювання тут почалося в кінці 19 століття, хоча можливо якісь невеликі виработки – ніші, могли існувати і раніше. Дорізалася ж ця ділянка каменоломень весь час, включаючи час існування музею в 1970-х роках, коли Г. І. Кужель – доглядач музею, а в минулому шахтар, проходив тут сбойки.

Тому детальний план цієї ділянки катакомб з’явився тільки в кінці 1990-х років, коли «Музей» потрапив в зону картографування Нерубайських катакомб «Пошуком» (основний виконавець зйомки по цій ділянці – Н. Подруцька).

До цього виробки в районі «Музею» картографувалися неодноразово, починаючи з маркшейдерських зйомок під час розробки тут шахт, в 1930-1950-х роках, і закінчуючи спеціально проведеними в 1968 і 1976 роках зйомками маркшейдерською партією ПКГРЕ, для проектування Меморіального комплексу.

За даними останньої зйомки протяжність виробок ЗК-3 1980 м, площа їх 7920 м2, об’єм 15840 м3. Але як не дивно, район повністю не пройден і не картографований. У південній його частині є ділянка, відрізана завалами і відома за архівними планами 1950-х років. Немає і планів відбутованих виробок, розташованих біля входів – штолень. Така, мабуть, доля всіх добре відомих і легко доступних об’єктів, бути не повністю вивченими.

«Музей» – один з найстаріших відвідуваних районів Одеських катакомб. Він почав масово відвідуватися ще в 1950-х роках. А так як район був завжди легко доступним і інтенсивно відвідувався, спеціальним вивченням його не займалися. Тільки під час комплексного вивчення і зйомки Нерубайських катакомб, картографували  і його. При цьому були використані всі наявні графічні матеріали попередніх зйомок.

Виробки закладені в понтичному пильному вапняку. Пласт пильного вапняку має тут велику потужність, до 6 – 6,5 м, що дозволило тут прокладати виробки висотою по 2 метри в два яруси і залишати перемичку між ними товщиною 1,5 м.

Виробки до невпізнання змінені переробками, тому будь-які спостереження, знахідки, тут можна зробити тільки випадково. Навіть єдина справжня споруда партизанів, на території музею, барикада, вже перероблена і «модернізована».

У бутових стінах на території музею періодично ховали запасні експонати, наприклад, патронні «цинки». Знайти їх вже не вдається, так само як залишений колись за барикадою валун граніту, вирізаний з вапняку в 1973 році, на шахті «Фоміна-6».

Район каменоломень «Музей» витягнутий з півночі на південь на 200 м, із заходу на схід на 350 м, але площа, яку займає цей район каменоломень, не велика, оскільки в плані він має складну форму. Район каменоломень «Музей» найменший за протяжністю з виділених районів Нерубайських катакомб. Незважаючи на свої невеликі розміри, район має складну і цікаву будову. Виробки тут двоярусні, що не часто зустрічається в Одеських катакомбах. На цій ділянці це вийшло ще й тому, що пласт має велику потужність, а виробки в ньому закладені з ухилом від входів -штолень у глибину, і там, над покрівлею виробок, залишається достатня товщина пласта пильного вапняку, що й було використано шахтарями-каменотесами (ці яруси виробок, природно, різного віку).

Виробки закладені на глибині від 2 до 11,5 м, залежно від рельєфу, що піднімається від входів-штолень, розташованих в балці. У дальній частині району, глибина закладення покрівлі виробів нижнього ярусу 11,5 м, верхнього – 7,9 м. Глибина музейного шахтного ствола 12,4 м.

Район ЗК-3 чітко ділиться на 2 частини – східну і західну. Західна складається з виробок кінця 1950 – початку 1960-х років, шахти «Нерубайська 6-біс», пройдених вручну по обидва боки штольні, пройденої КМАЗом. Штольня, мабуть, була пройдена в самому кінці існування Нерубайських шахт, щоб полегшити вивезення каменю з найвіддаленіших забоїв, звідки камінь, раніше, вивозили по колу і, напевно, для випробування КМАЗів. В одному з бічних забоїв цієї ділянки збереглася дата 1962 р.

Всі ці виробки за конфігурацією типові для виробок 1940-50-х років. Відкатка тут була кінна. Гірничо-технічний стан виробок хороший. Ширина виробок приблизно 3,5 м, висота 2 м.

Східна частина району більш стара, виробки тут різного віку, мабуть від зовсім старих, кінця 19 століття, до розробок радянського часу 1930-50-х років, і збоїв, пройдених Кужелем Гаврилом Івановичем в 1970-х роках. Наприклад, ним було зроблено південне з’єднання (сбойка) з паралельною кмазівською штольнею, виробкою.

Найбільша частина виробок, все ж проходилася в 1930-40-ті роки. Виробки правильної форми, в основному невеликих габаритів. Гірничотехнічний стан хороший, тільки в південній і південно-східній частинах, на кордонах з районами ЗК-15 і ЗК-22, на обох ярусах знаходиться кілька складних завалів.

Якихось історичних відомостей, конкретно пов’язаних з цим районом катакомб, ми не маємо. Але судячи з місця розташування району і знахідок написів в суміжних районах, тут до 1917 року могли проходити збори, згадані в документах по Нерубайським катакомбам.

Восени 1941 року через головний вхід, штольню шахти «Нерубайська №1», артілі «Об’єднаний гірник» проводилося закидання, на кінних возах, вантажів в підземний партизанський табір В.А. Молодцова-Бадаєва. Через цю ж штольню і, напевно, сусідні, яких в цьому місці багато, заходили під землю партизани.

Цей вхід, можливо, був головним для партизан (або розглядався головним). Перше зіткнення з румунами відбулося біля штольні. Румунів, які йшли по дорозі з півночі, в середині дня 16 жовтня, обстріляли зі штольні. Перші і останні спроби румунів прорватися в катакомби, пов’язані з цим же місцем. Це відбувалося 18-20 листопада, після підриву партизанами ешелону «Люкс» з чиновниками окупаційного уряду Трансністрії. Коли румуни спробували увійти в катакомби, їх обстріляли партизани, що стояли на варті, потім була підірвана міна. Загинуло кілька румунів. Цей бій, безсумнівно, відбувався на території сучасного музею. Приблизно в цьому ж місці в кінці грудня, під час виходу на поверхню, для проведення розвідки і оперативних дій, група партизанів натрапила на румунів. У перестрілці був убитий партизан І.І. Іванов. Партизани забрали його труп в катакомби і поховали в районі табору. Вбитий він був в районі «кам’яної руки» – меморіального місця в музеї.

Справжніми підземними спорудами на території музею є одна з барикад (друга є імітацією) і наскрізний водяний колодязь, через який здійснювався зв’язок верхових розвідників з основним загоном, що знаходився під землею. Але і з цим об’єктом повної ясності немає. Наскрізних колодязів, що перетинають катакомби, в Нерубайському багато (більшість з них зараз засипані, але під землею вони добре проглядаються). Колодязь, розташований на території музею, знаходиться всього в 98 м від головної штольні, де відбувалися основні події. Напевно, було б логічніше користуватися більш віддаленим від головного входу колодязем, розташованим в глибині села, щоб не привертати зайвої уваги румунських вартових, які, безсумнівно, охороняли вхід в катакомби. Але з іншого боку, недалеко від цього колодязя знаходиться справжня барикада, яка, до речі, не може бути барикадою, що захищає підступи до підземного табору, так як легко обходиться з усіх боків. Так що цілком ймовірно, що це своєрідна постова споруда. Людина перебувала за цією барикадою і від неї відходила, щоб дістатися до колодязя, розташованого за трьома поворотами. У разі втечі від колодязя, він швидко потрапляв до барикади і за неї, а ворог-переслідувач, якраз переслідуючи, потрапляв під постріл з-за барикади, вискакуючи на поперечний прострілюваний хід (див. план).

Нам зараз важко достовірно зрозуміти логіку тих людей, а коли багато учасників тих подій були живі, ніхто їх про ті «дрібні» і незначні  деталі не питав. Але цілком можливо, що для зв’язку користувалися цим колодязем, і барикада служила для прикриття зв’язкового.

Друга версія, що це загальне вартове приміщення. Часовий знаходився на вході, а зміна розміщувалася за барикадою. Але це узгоджується і з версією про колодязь і доповнює її.

А може це місце взагалі ніколи не використовувалося. Ця ділянка катакомб ще в 1950-х роках демонструвалася як екскурсійний об’єкт «Партизанські катакомби». Екскурсантів привозили автобусом з міста, показували вхід в штольню і, мабуть, заводили в неї. Можливо, барикада була побудована тоді і версія про зв’язний колодязь теж виникла тоді. 

Історія створення музею така. Як уже писалося, на початку 1950-х років, приблизно в 1953-54 роках, Одеські катакомби почали показувати екскурсантам – відпочивальникам численних санаторіїв і будинків відпочинку. Це достовірно фіксується за численними підписами в катакомбах Аркадії, куди приводили відпочивальників з навколишніх санаторіїв і будинків відпочинку. Мабуть, в цей же час, або трохи пізніше, стали возити і в Нерубайські катакомби.  В кінці 1950-х років, в літературі вже часто згадуються «партизанські катакомби» в Нерубайському, і навіть у зв’язку з проведенням в них багатоденних пошуків загублених в них міських хлопчаків. Тобто район був вже досить відомий і популярний.  В середині 1960-х років діючі шахти в Нерубайському були вже закриті. Старий пошуковець В. Нікулін розповідав, що в 1965 році над входом-штольнею №1 був майданчик, куди приїжджали з міста автобуси з екскурсіями.

В кінці 1966 року, після отримання головного призу на комсомольському з’їзді міст-героїв в Москві, В. Юдін, засновник «Пошуку»¹ і його помічник В. Чокан вирішили готувати такий же «гучний» захід на наступний рік, щоб знову отримати перший приз. Юдіну спало на думку створити музей у катакомбах і продемонструвати його макет на з’їзді — катакомби, вирізані в пінопласті, вид зверху. Пошуковці почали роботи з облаштування підземного музею, і на початку 1967 року під землею був побудований музей – імітація підземного партизанського табору Молодцова-Бадаєва. Місце розташування табору підказав Г.І. Кужель, шахтар, колишній начальник однієї з Нерубайських шахт, син верхового розвідника з загону Бадаєва, який загинув у 1942 році. Спочатку Юдін і Чокан хотіли робити музей у самому таборі Бадаєва, за 2,5 кілометри від входу. Ідея Кужеля про створення музею в привходовій частині була кращою.

Музей став користуватися популярністю, але почалися проблеми з його статусом, з передачею його у відання управління туризму та екскурсій. До цієї проблеми залучили партійні органи – міськком і обком, і справа вирішилася. Були виділені гроші, проведені вишукувальні та проектні роботи, виконано будівництво. За пропозицією (а може і за проектом) гірничого інженера-маркшейдера і парторга Одеського протизсувного управління А.Ф. Іванова, був зроблений новий вхід в ці катакомби – шахтний ствол зі гвинтовими сходами, і будівля музею над ним.

Екскурсант заходив у бетонну будівлю, побудовану у формі равлика, і, оглядаючи експонати, просувався до центру будівлі, де знаходився стовбур. Рухаючись від добре освітленої денним світлом, через скляну фасадну стінку, частини залу, він поступово потрапляв в затемнену частину залу і далі до стовбура з електричним освітленням. По гвинтових сходах з бетонними сходинками, влаштованих у широкому стовбурі круглого перетину, відвідувачі потрапляли в підземну частину музею, безпосередньо в катакомби. Далі, просуваючись по звивистому маршруту, оглядали експозицію, влаштовану як імітація підземного партизанського табору. В кінці маршруту, через штольню, виходили на поверхню, в балці. Це було дуже наочно і зручно.

Екскурсант йшов по виробках і бачив нескінченний лабіринт виробок, з численними поворотами виробок, незліченними відгалуженнями (в яких виднілися вогники інших екскурсій), перепадами висот виробок, піднімався на верхній ярус і бачив з нього чорні отвори вниз (іноді теж з вогниками екскурсій). А вийшовши на поверхню, на власні очі переконувався,   що пройшов по прямій всього 200 м. І тоді приходило розуміння про весь величезний лабіринт Нерубайських катакомб, що має більше сотні кілометрів протяжності і розташований під площею,  яка вимірюється кілометрами. Крім того,  вихід – штольня був зручний тим, що не треба було підніматися по сходах вгору (все ж як на 3-4 поверх).

Під землею освітлювалися стеариновими свічками, які екскурсовод видавав після спуску в стовбур. Це було не зовсім зручно (іноді бруднився одяг), але зате оригінально – відповідало духу старовини і наближало до реальності, адже партизани освітлювалися гасовими лампами. Крім того, це було красиво, група з 15-ти осіб, а отже стільки ж свічок, з боку виглядало дуже добре. Екскурсовод світив електричним ліхтариком, виділяючи об’єкти, що показувалися.

Потім маршрути стали робити навпаки, заходили через штольню, а виходили через стовбур. З темряви катакомб до світла, як у вірші, присвяченому партизанам:

 «Темряву катакомб і чорні ночі Одеси, ви підірвали своїми серцями…  І до сонця перемоги – кровно причетні».  

 І той маршрут, і інший були оригінальними.

До Дня Перемоги 9 травня 1969 року музей був урочисто відкритий. Всі підготовчі роботи – експозицію і переобладнання підземної частини, зробили пошуковці (один з авторів статті теж брав у них участь). Незабаром музей став користуватися величезною популярністю.

Музей і меморіальний комплекс чітко поділяється на дві частини – підземну з імітацією підземного табору; імітацією підземної школи в Кривобалківських катакомбах, часів оборони Одеси; забою, присвяченому видобутку каменю, та експозиції підземних малюнків, знайдених у виробках інших ділянок катакомб, вирізаних у місці з плитами вапняку, перевезених до музею та вмонтованих у спеціально випиляні в стінах ніші (найскладніша і фізично найважча робота).

Друга частина експозиції – наземна, в будівлі музею. Вона складалася з 3-х відділів. Перший – присвячений революційному минулому міста, пов’язаному з катакомбами – «З іскри спалахне полум’я». Другий – присвячений героїчній обороні Одеси в 1941 році – «Вставай країна величезна». Третій відділ експозиції «Підземний бастіон» присвячений партизанам і підпільникам, які боролися з окупантами і пов’язані з катакомбами.

Всі експонати для наземної експозиції були передані з «Пошуку». Вони були знайдені в катакомбах за минулі 4 роки вивчення підземель Одеси. Серед експонатів – добре збережена напівавтоматична гвинтівка СВТ, ствол від кулемета МГ, поліцейський револьвер «Сміт енд Вессон» і гумовий штамп Приміського райкому партії.

Підземна частина музею була оформлена виключно пошуковцями. Деякі великі експонати були надані жителями Нерубайського. Це були в основному предмети побуту, часів війни. Одним з цікавих експонатів став сейф з партизанського табору. Після завершення дій загону влітку 1942 року, румуни побували в підземному таборі Бадаєва і забрали звідти два загонні сейфи. Один з них якимось чином потрапив до Нерубайської сільради, де і перебував до утворення музею, куди був потім переданий.

На поверхні для меморіального комплексу була відведена велика ділянка (музею за всіма правилами було зроблено гірське і земельне відведення). На цій ділянці, крім основної будівлі музею, був побудований меморіальний комплекс зі скульптурною групою «Народні месники», зробленою з бетону, що відображає образи партизанів, пам’ятна стела з написом «Темряву катакомб і чорні ночі Одеси, ви підірвали своїми серцями…». Прокладені алеї, висаджені зелені насадження. Біля входів у штольні встановлені пам’ятні меморіальні дошки з мармуру, пізніше замінені дошками з чорного лабрадориту.

Під землею в катакомбах, недалеко від старих входів у вапнякових стінах катакомб, висічені скульптурні композиції. Вони зроблені скульптором А. Курієм у 1970 році, тоді ще студентом. Це барельєфні портрети партизанів, барельєф «Скорботна мати». На місці загибелі І. Іванова, з вапняку випиляні величезні долоні, що тримають світильник-лампу «кажан» – «Вічний вогонь партизанської слави».

У підземній частині музею відновлено вигляд підземного партизанського табору (або, правильніше, створено імітацію підземного табору). Облаштовано штаб, «Ленінська кімната» (Червоний куточок), тир, облаштована майстерня, склад зброї та боєприпасів, комори для пального та продовольства, кухня, їдальня, млин з ручними жорнами для помелу зерна; приміщення для випічки хліба, спальні, важливі для життя під землею – сушарка для одягу і душова. Тут же підземний колодязь з водою (захищене джерело водопостачання).

Музей пережив важкі часи початку 1990-х років. Він був переданий на баланс Нерубайської сільради і його директором став Олег Овсюк, який врятував і зберіг цей знаменитий і унікальний музей.

Музейний комплекс продовжує існувати і в даний час. Як і належить у наш час, переживаючи підйоми і падіння, пов’язані зі змінами рівня життя і ставленням до своєї історії.

¹ «Пошук» –  комсомольсько-молодіжна експедиція з дослідження одеських катакомб, створена В. Я. Юдіним у серпні 1965 року