Спелеологія та спелестологія 2017р.

Піщурніков О., Пронін К.

Вперше про затоплені підземелля Одеси згадується в одній зі звітних газетних статей про «експедицію Грицая», опублікованій 1929 року. Там описується, як дослідникам перегородило шлях підземне озеро – заповнена водою порожнина [Захаров,1929].

Коли «Пошук» почав дослідження катакомб 1965 року, всі вони були ще сухі. Тільки в Кривобалківських катакомбах існувала підтоплена ділянка (перші відомості про те, що вона підтоплена, відносяться до 1944 року, бо це був пункт водогодівлі партизанів) [Гречуха 1970].  У «Пошуку» навіть демонструвався унікальний для тих часів знімок. Пошуковець Василь Ляличенко стоїть у виробці в чоботях, і вода майже доходить до краю чобіт, а далі затоплена виробка. Ті, хто дивився фотографію, дивувалися: «Треба ж і таке в катакомбах є!». Чи ходив Ваха далі, невідомо.

1967 року в Усатовських катакомбах, у районі залу «Механіків», було виявлено підтоплені на значну глибину виробки, напевно, приблизно метр. Це викликало незвичайний інтерес, як же, знайдено підземне озеро «озеро Механіків». Сам Валерій Юдін, засновник «Пошуку», оглянув озеро, його, при світлі фальшфейєрів, знімала знімальна група «Клубу кіноподорожей» (режисер Андрій Ключников).

1968 року було знайдено «Нове озеро», теж в Усатівських катакомбах, у районі «Балаган». Це був хід, що йде вниз (зверху був верхній ярус), затоплений через 4-5 метрів під покрівлю. Нам дуже хотілося дізнатися, що там далі, за сифоном.  Роздягнувшись, підходили до нього. У мене був підводний ліхтар, і я навіть світив у нього, але нічого не побачив. Пізніше, 1971 року, ми знайшли на лівому контурі «Балагана» ще кілька подібних місць, щоправда, не повністю затоплених, наприклад, «Неждане озеро». Скрізь були короткі тупики, і ми заспокоїлися, що і в «Новому озері» так. Просто це опущений донизу забій.

Потім рівень понтичного водоносного горизонту почав швидко підніматися. А може він просто вже піднявся до підошви виробок і вода почала їх підтоплювати. І в першій половині 70-х років, підтоплених виробок стає багато. Щоправда, глибина води в них була невелика.  У тих перших водоймах, вода підійшла під покрівлю і вони стали сифонами.  Це все передісторія. Ніхто в них пірнати не збирався. Хоча обводнені виробки вже проходили за методикою Кастере. Роздягалися догола і йшли, щоправда, світили електричними ліхтариками, а не свічками. Так працювали на «Балагані» і в Нерубайських катакомбах на «Махно» (Пісцов Б.).  У Кривобалківських катакомбах Павло Лавренко, який працював самостійно, використовував рибальські чоботи, а пізніше гідрокостюми «Садко» і «Тегур».

Щоправда були вже й спелеопідводні досягнення. На «Бадаївських стоянках» – це підземний партизанський табір у Нерубайських катакомбах, є підземний колодязь. У 1968 році в ньому було метра 3 води. Хтось вгледів на дні колодязя пістолет, і хтось туди пірнув і витягнув шийку від пляшки. Може це легенда, а може й правда. Щось подібне сталося в Кривобалківських катакомбах (район К-29). Власне ці катакомби, південна околиця Нерубайських катакомб, оскільки вони з’єднуються між собою, утворюючи єдиний 900 кілометровий лабіринт. У затоплений підземний колодязь пірнав у гідрокостюмі Павло Лавренко, теж за пістолетом, але дістав скляну солдатську довоєнну флягу. Наприкінці 1980-х років Павло хотів пронирнути в цьому ж районі невеликий наскрізний сифон. Зі зйомки виходило, що його довжина не більше 7 м. Ми з Ігорем Греком не дозволили йому здійснити цей геройський подвиг. Потім виявилося, що довжина затопленої ділянки була приблизно 42 м (за новою зйомкою, зробленою з двох боків сифона, сам сифон не проходили).

З обводненими виробками ми стикалися періодично і з інших приводів. Наприклад, у середині 1970-х років, під час проведення пошуково-рятувальних робіт у катакомбах Кривої балки (К-23), комусь спала на думку думка, що загублені школярі попливли на плоту по затоплених виробках і їх треба шукати в глибині району, у незатоплених виробках верхнього ярусу. Начальство наказало йти вбрід, по пояс у воді (а справа була в січні). Я відмовився виконувати, і тоді привезли гідрокостюми, в яких ми з А. Фроловим благополучно пройшли по воді до сухої ділянки і, звичайно, нікого не знайшли (школярі взагалі були не в катакомбах).

На початку 1980-х років ми вже інтенсивно обстежували підтоплені на різну глибину виробки, але тільки там, де був повітряний прошарок, хоча б 10 см висоти.  Основними костюмами були «Тегури», що складалися зі штанів і сорочки, які щільно скочувалися на поясі разом. Скатка закріплювалася широким гумовим бондажем – поясом-кільцем.  Звичайно, залишитися сухим, після тривалого перебування у воді, було неможливо, але витікання води через тугу закатку було повільним. Вода, просочуючи вовняний одяг, встигала нагрітися тілом. Головне було надовго не зупинятися, а весь час рухатися.  І це вдавалося. Одного разу ми з Павлом Лавренком провели в гідрокостюмах 11 годин, щоправда, частину часу ми йшли сухими, не затопленими виробками. Поверх гідрокостюма, щоб не порвати його, надягали х/б комбінезон або просто старий одяг. На ноги надягали чоботи.

Умови в затоплених одеських виробках сприятливіші, ніж у печерах. Температура води 10 – 13 градусів, глибина занурення 0,1 – 2,5 м. Неприємною відмінністю від печер є велика ймовірність обвалення – покрівлі, стінок і головне – бутових стінок. Ну а каламуть, що піднімається під час проходження, напевно, у слабопроточній воді, скрізь однакова.

Протяжність підтоплених на різну глибину виробок дуже велика – десятки кілометрів. Підрахунки ми не робили, але навіть за картованими виробками вона становить багато кілометрів. 

Серйозно довелося займатися обводненими виробками під час виконання комерційних замовлень у катакомбах. У 1988-1990 роках нам було запропоновано виконати теодолітне знімання, а потім і тампонаж двох великих районів катакомб, К-48, протяжністю 9,1 км, і К-49, 13,1 км, розташованих під заводами. Велика частина виробок була на різну глибину підтоплена.  Іноді води було по щиколотку, а іноді й по груди. У К-48 була одна тупикова ділянка, затоплена вище покрівлі. Ми майже напевно знали, що вона тупикова. Спустили в катакомби насос продуктивністю 130 кубометрів на годину, поставили його на не підтопленій ділянці. У сусідній виробці поставили перемички з блоків вапняку на цементному розчині, а в нижній, затопленій частині виробок, просто щільно поклали мішки з цементом. І відкачали воду із затопленої ділянки виробок. 

Насос працював 6-8 годин, рівень води знижувався приблизно на 70-80 см. Утворювався повітряний прошарок заввишки, у найнижчих виробках, до 20 см, а у вищих, до 40-60 см. Туди можна було зайти в гідрокостюмах і працювати 40-50 хвилин, поки рівень води знову не піднімався до покрівлі. Перше відвідування цієї ділянки ледь не закінчилося трагічно.  Ми з Ігорем Греком обстежували дальню частину ділянки. Оскільки голова весь час була у воді, ми сильно переохолодили голови через тонку гуму шоломів і почали втрачати координацію рухів. Усе бачиш, розумієш, а зробити просту дію не можеш. А саме переступити невелику купку буту на дні ходу, дорогою до виходу з води. Але все обійшлося. Подальші роботи на цій ділянці стали легшими в міру заповнення виробок піском, через пульпопровід, прокладений у кінець ділянки.

Час відкачування води весь час зменшувався, та й час перебування у виробках теж зменшувався.

У цих же районах катакомб ми зіткнулися з підтопленими печерами. Глибина підтоплення їх була невелика 5 – 30 см, але з огляду на габарити печер тієї ділянки, висота 50-130 см, цього цілком вистачало. Та ще й вузько. Іноді до печери підходили в гідрокостюмах, потім на купі каміння знімали їх і повзли далі у звичайному одязі. Повертаючись, швидко одягали гідри і бігли до шурфу, а там, з рекордною швидкістю нагору, до сонечка.

Так проходили найбільшу печеру ділянки – Інвалідну (Проніни К. і В.), і почали, але не пройшли Кужелівську, високу, але вузьку печеру з підтопленим дном. Вона найближче розташована до найбільшої печери півдня України – Новоросійської. У Кужелівській довелося ще й підривати заклинений камінь, що перегороджує хід. Але допрацювати печеру до кінця, не вистачило терпіння.

Восени 1996 року, під час дослідження катакомб Холодної Балки (рук. І. Грек), у найдальшій південно-західній частині району, на його контурі, пошуковці зіткнулися з сильно затопленими виробками. Використавши повні гідрокостюми (зазвичай працювали в половинках «Тегурів», тому що цього вистачало), Піщурніков О. і Шевчук О. подолали майже повністю затоплену ділянку виробок, де повітряний прошарок часто не перевищував 5 см (напівсифон) і провели там топозйомку. Знімати було важко, оскільки за будь-якого необережного руху піднята хвиля повністю перекривала хід.  Під час робіт, на контурі, було зафіксовано повністю затоплене відгалуження (сифон).

Багато пізніше, цю ділянку Стахурський показав відомому одеському дайверу В. Тобаку, який, проклавши там стаціонарний ходовий кінець з армійського польового дроту, провів кілька тренувань за курсом печерного дайвінгу. Котушка і польовик перебувають там і понині.

Перше, власне занурення, з аквалангом, у затоплені катакомби, було здійснено 1998 року членами підводного клубу «Наварекс», Сергієм Грабовецьким і Олександром Терещенком. Пірнали з боку Нерубайського музею, до «Бадаївських стоянок». Цей захід проводився з ініціативи Олександра Стахурського під керівництвом Руслана Зеленяка, у рамках телепроєкту «Сильніші за страх». До цього часу не тільки колодязь, а й більша частина виробок була затоплена вище покрівлі.

Страхували пірнальників Зеленяк Р. і Мещеряков Г. Місце для пірнання і дорогу катакомбами від входу до місця занурення показали пошуковці. Вони ж допомагали перетягувати акваланги і та інше спорядження. Підхідний шлях був не близьким, приблизно 1 км виробками, часто досить низькими, менше ніж 1,5 м, що дуже ускладнювало перенесення вантажу. Крім того, останні метрів 150 йшли підтопленими виробками, іноді по груди у воді.

Місце занурення було вибрано з кількох причин. По-перше, це було найближче розташоване до входу місце, під стелю затоплене водою, відоме організаторам заходу. Інші подібні місця і розташовувалися далі, і підхідні до них виробки, були більше підтоплені підземними водами, що ще більше б, ускладнило перенесення вантажу.   По-друге, пірнали не просто в затоплені катакомби, а до легендарного підземного партизанського табору, що було важливим для такого заходу. Адже він був не науково-дослідним, а все ж таки рекламним.

За спогадами Грабовецького, вони пливли прямим ходом, доки не потрапили в глухий кут. Бачили бічні відгалуження, причому не повністю затоплені. Та й на основному ході, іноді зустрічалися невеликі повітряні кишені.  Бічні відгалуження вирішили оглядати на зворотному шляху, але коли зайшли в глухий кут, під час змотування ходового кінця сильно намутили, і довелося повертатися ходовим кінцем без дослідження залишених відгалужень. Під час руху Терещенко малював схему пройденого шляху.

 Після виходу основної групи, Зеленяк і Мещеряков теж здійснили занурення, але через погану видимість воно було коротким.

Під час заходу проводилася відеозйомка, за матеріалами якої була зроблена чергова передача циклу «Сильніше страху». Результати занурення були коротко описані в статті [Пронин, 1998].  

Влітку 2003 року, ми займалися обстеженням, для реконструкції, джерела живлення північного ставу в знаменитому Дюковському парку. Воно являло собою пляшкоподібний колодязь глибиною 3,2 м (Т-33), з якого, через верх, витікав струмочок і тек у ставок. Не була зрозуміла будова його нижньої частини. Передбачалося, що до нього підходить водозбірний штрек, аналогічний південному (у колодязі), та існує забита труба, що живила ставок.  Пронін, у сухому гідрокостюмі, але без дихального апарату, пірнув у колодязь, але тунелю не виявив.  Живлення йшло через дно і стінки колодязя. Це спостереження послужило для ухвалення рішення щодо подальшої реконструкції колодязя.  Воду було відкачано, колодязь і водоскид відремонтовано.

Того ж місяця ще одне аналогічне за виконанням обстеження повністю затопленого льоху, або «міни», як їх називають в Одесі, відбувалося на вулиці Малій Арнаутській (можливо, в цій міні, до її затоплення, і був виготовлений знаменитий засіб «Титанік», яким Кіса Вороб’янінов фарбував волосся). Під час будівництва додаткової будівлі фірми «Інтертелеком» зіткнулися з тим, що в днищі котловану було розкрито і пробито склепіння міни, повністю затопленої водою. Я швидко знайшов первинний вхід у міну (він був метрів за 15 від провалу, у підвалі будинку, і був акуратно замурований свіжою цегляною кладкою – «немає порожнини – немає проблем»). Пірнав я туди так само, в гідрокостюмі, але без апарату. Потім потужним насосом рівень води знизили, і ми зробили всі потрібні, для тампонажу міни, заміри.

У 2003 році автори обстежили затоплену частину водозбірного тунелю, розташованого на дні колодязя глибиною 10,8 м. Ця цікава гідротехнічна споруда живить південний ставок у Дюковському парку.  Вода понтичного водоносного горизонту збирається водозбірним штреком і подається у ставок. Чи виходить у нього сам штрек, чи там є якісь перепускні споруди, і хотілося з’ясувати. Але оглянути Піщурникову вдалося тільки дальню від ставка частину, там, де в покрівлі був хоч якийсь повітряний прошарок. Акваланга в нас не було. Початок штрека, його забій, ми знайшли, а ось з’єднання зі ставком, не побачили. Штрек похилий, і далі він ішов під воду. Але початок його був красивий. Склепінчастий хід заввишки до 2-х метрів, викладений блоками жовтого пиляльного вапняку, чистісінька блакитно-зелена вода, яка швидко тече, а попереду – ваблива темрява.

Влітку 2008 року Олександр Стахурський спробував пройти штрек з аквалангом, але пройшовши 2-4 метри, зупинився, повідомивши, що далі все забите корінням дерев, щоправда, убік видно відгалуження. Наскільки це відповідає дійсності, неясно.

Так цей цікавий гідротехнічний об’єкт, збудований наприкінці 19 чи на початку 20 століття, і залишився необстеженим. (Коли стаття вже дописувалася, Піщурніков з А. Куракіним) здійснили в цей тунель попереднє занурення нового етапу досліджень, і, пройшовши 12 м униз за течією, продираючись крізь коріння дерев, які майже повністю заповнили тунель, увіткнулися в кам’яну стінку-перегородку).

Взимку 2007 року ми займалися обстеженням водозбірного штрека, розташованого на дні 25 метрового колодязя, під територією заводу «Холодмаш», на вул. Михайлівській. Був сильний мороз, і ми боялися, що замерзне легеневий автомат. Але на дні колодязя, над водозбірним штреком, температура була 13 градусів (щоправда, був сильний каіпж, майже дощ), і поки мотузками спускали акваланг і споряджали Тобака, все відігрілося.

Останній майданчик у колодязі знаходився трохи вище рівня води. Нижче вели металеві сходи. Влад спустився по них як по трапу, і поплив. Ми, загалом, знали, що собою являє цей штрек. Але не знали його точних розмірів, орієнтування і технічного стану.

Під час занурення проводилася безперервна відеозйомка, напрямок фіксувався компасом, який теж знімався камерою.  Штрек виявився майже прямим, загальною протяжністю 80 метрів. Колодязь виходив у нього майже посередині. Ширина штрека була 1,6 м, висота 2,2 м. Вода стояла на 30 см вище кролі (за виміром у колодязі).

Наступне занурення Влад робив влітку 2007 року, беручи участь у вивченні підземних приміщень 412 берегової батареї, розташованої на схід від Одеси біля села Чабанка (нині смт. Чорноморське). Він здійснив занурення в колодязь, який вів на найнижчий, третій, ярус, бункери. Батарея, побудована в середині 1930-х років, мала 2-поверхові підземні споруди, з дна яких, був зроблений підземний хід до спостережного пункту, розташованого на березі (сама батарея знаходилася в 1,5 км від берега). Збереженим входом у цей підземний хід слугував 12 метровий колодязь, нині затоплений водою. Під час проведення занурення, рівень води був за 1 метр від гирла колодязя (підлоги приміщення 2-го ярусу).

Поки дайвер обстежував верхню частину колодязя, спускаючись і піднімаючись, вода стала каламутною, майже чорною через масу органіки, що піднялася суспензією. На глибині близько 9,6 метрів, колодязь був завалений згнилими дошками, гілками і трубами. Видимість була нульова і тому знайти початок ходу не вдалося.

Але це було найглибше занурення в одеських підземеллях. По ньому теж збереглися відеоматеріали і навіть дуже пристойний кліп, зроблений з них.

У січні 2008 року, під час проведення 100-годинної дослідницької експедиції в кривобалківські катакомби (район К-22), для проведення спелеопідводних досліджень запросили Влада Тобака. Хотілося дізнатися, що знаходиться за сифоном, який перекрив хід, де 1967 року фотографувався Ваха Ляличенко. Ми багато разів підходили до нього, і завжди зупинялися перед ним.  Видно було, що затоплений хід міцний, має достатні габарити, 1,5 – 1,6 м заввишки і до 2-х м ширини. І ось Тобаку, запропонували його пронирнути. Влад погодився і приїхав до нас зі своїм постійним напарником Олегом Коробковим, гарною командою і належним спорядженням (навіть із реанімаційним).

Пам’ятаю, як важко було все це спускати в 12 метровий колодязь і як ще важче тягнути низькими виробками заввишки 1,4-1,6 м загальною протяжністю кілометри два. Але із залученням усіх сил, благо експедиція була велика, ми дотягли все потрібне до сифона. Підтоплена виробка починалася всього за 10 метрів від сифона, місце для переодягання було сухе, високе, близько 2-х метрів.  Пірнав Влад у сухому гідрокостюмі з дубльованою системою життєзабезпечення, по ходу розмотуючи ходовий кінець.

Пройти йому вдалося 42 метри. Повітряних кишень не було. Були бічні відгалуження, але він вибирав найбільш прямий і габаритний хід.  Під час повернення стався неприємний випадок. Вода все ж замутилася, ходовий кінець потрапив у вузьку щілину між великим камінням, і Владу довелося пережити неприємні хвилини, оскільки першою думкою було, що стався обвал і вхід перевалило. Але він не втратив самовладання і розібрався в ситуації.

Ми, нічого цього не знаючи, чекали його спокійно. Після цього занурення стало зрозуміло, що там знаходиться велика ділянка повністю затоплених катакомб і що проникнути туди складно, але все ж таки можна. Потім був виснажливий шлях назад, у підземний табір експедиції [Красножён 2008].

Під час 4-х денної експедиції в заміські катакомби Холодної балки, у січні 2009 року, один з авторів статті з Олександром Чубарєвим здійснили спробу пройти сифон, знайдений 1996 року, з аквалангом (пірнав Піщурніков, Чубарєв – страхував). До цього, взимку 2008 року, до цього сифону підійшли топозйомкою з іншого боку.   Сифон не був пройдений через помилку в прокладанні ходового кінця – зачепившись за бутову стінку, ходовик обрушив кілька каменів, звівши видимість практично до нульової. Однак, незважаючи на невдачу, довжину передбачуваного сифона вдалося скоротити до 40-50м. У грудні 2015р. Піщурніков і Денис Поліщук успішно пронирнули цей сифон, довжиною 55 м. Назад поверталися в обхід, «посуху», оскільки в сифоні є низька ділянка обваленого ходу, проходження якого стало неможливим через підняття каламуті та зниження видимості до нуля.

Влітку 2012 року найцікавіші, і навіть піонерські, роботи проводилися в затоплених катакомбах району К-33. Ми розкрили цей важкодоступний район 630 мм шурфом завглибшки 32 м, і вели там зйомку, здебільшого в підтоплених на глибину 0,7-1,7 м, виробках 1930-х років. Були і повністю затоплені виробки, але здебільшого невеликі, тупикові.  

Просуваючись цим лабіринтом (протяжність його склала згодом 13,3 км) суцільною зйомкою, ми вийшли до затоплених водою «стоянок» – житлових підземних таборів часів війни.  Було прийнято рішення запросити для обстеження затопленого табору нашого дайвера, Олега Ковтуна. Провели його, з помічницею Оленою Єловою, до початку стоянок. Вони одягнулися в гідрокостюми (в Олени був костюм мокрого типу) і, використовуючи комплекти № 1, провели первинне обстеження затопленої частини табору.

Зазвичай ми працюємо в таких місцях традиційним способом, одягаємо гідрокостюми або половинки і йдемо. Звісно, той, хто йде першим, ще щось бачить під водою і навіть, в ідеальному випадку, може щось схопити. Але вже через півхвилини, через муть, що піднімається, нічого не видно (а сідає муть кілька годин). Заднім, і поготів нічого не видно. Але коли люди тихенько пливуть поверхнею, каламуть не здіймається, все добре видно, можна проводити фото- і відеозйомку (що і було зроблено) і навіть збирати з дна предмети.

Згодом, плаваючи в комплекті №1, у затоплених виробках Кривої балки (К-22), Ковтун відкрив там новий вид сліпих рачків, чого не вдалося б зробити, просто йдучи затопленими виробками.

Загалом, це був піонерний крок у вивченні підтоплених виробок і особливо затоплених «стоянок».  Щоправда, у 1990-х роках, у підтоплених Нерубайських катакомбах плавав у комплекті № 1 і мокрому костюмі Піщурніков, але оскільки це були звичайні, чисті виробки, особливої уваги це не привернуло. 

Але найсерйозніші, дійсно дослідницькі спелеопідводні роботи проводили в катакомбах Кривої Балки (К-22), у тому місці, де пірнав Тобак. На той час ми закінчили комплексні дослідження цього району катакомб, замалювавши 64730 м виробок, і в нас залишився не обстеженим і немапографованим тільки затоплений хід, що веде до «білої плями», а просідання дна виробок поблизу, вказувало на наявність нижнього ярусу, не доступного без подолання сифону.   Інших таких місць знайдено не було.  Ділянки нижнього ярусу, де був хоч якийсь повітряний прошарок під покрівлею, ми пройшли. У грудні 2015 року почалася ретельна підготовка до занурення в сифон.

І ось 24 січня 2015 року, добре підготувавшись і зібравши надійну команду для забезпечення дайвера Піщурнікова, куди входив навіть представник МНС, ми приступили до «операції».  Проблем і труднощів у нас було багато. Звичайно, для тих, хто пірнає в сифони найглибших печер, це здалося б дрібницями, але для нас це було в новинку і складно. Вхід у виробки – колодязь глибиною 22 м і діаметром 630 мм. Спустили на мотузках акваланги – основний робочий комплект Олега і запасні, на випадок. Потім тягнулися 750 м виробками до місця занурення.  З 2008 року з’явився новий вхід, ближче того, старого, і рівень води знизився на 70-80 см.  Але сифон, як і раніше, залишався. Спорядили ми водолаза, прибили на початку води ходовий кінець – чорну широку стрічку, що використовується для виготовлення ролет, промарковану через кожний метр білою фарбою (всього довжина її була 110 м). Провели Олега до початку сифона і стали чекати. Два запасні водолази – Олександра Садолюк і Сергій Биковський, морально готувалися лізти на допомогу, якщо що (а що?). Ось як описує Олег це перше пірнання в сифон.

«Пройшовши по повністю затопленій «централці», вдалося, подолавши близько 80м ходу, вийти в хід із досить великим повітряним прошарком, що давав змогу пересуватися без дихального апарату. Район «повалив» – ходи розгалужувалися без явних натяків на швидке закінчення. Щоправда, шлях перегороджував невеликий обвал, через який необхідно було перелазити практично посуху, а робити це в ластах і з балонами було вкрай незручно.  Та й змушувати хвилюватися групу підтримки не варто було – адже вони розраховували тривалість занурення за запасами повітря, не знаючи про мої «сухопутні» прогулянки. Було вирішено повертатися, заглянувши по дорозі в основні бічні відгалуження. Порадувала видимість на зворотному шляху – вона, звісно, знизилася метрів до 2-3, але цілком давала змогу рухатися вільно, не чіпляючись судорожно за ходовий кінець.

«Ходова стрічка», до речі, була залишена, і, добре, послужила в подальших зануреннях.

Тоді як уся команда забезпечення була стурбована безпекою занурення і транспортуванням вантажу, мене насамперед хвилювала результативність занурення. Сам по собі факт «пірнули в катакомбах» на той момент був уже не новиною і не сенсацією. Я і сам уже пробував занурюватися в Холоднобалківській шахті. Занурення в катакомбах технічно не становлять нічого надскладного: глибина смішна – практично не глибше метра, течії немає, вода цілком тепла. А ось як вирішити завдання орієнтування в густій лабіринтовій мережі і виконання топозйомки прийнятної якості, доводилося придумувати буквально «на ходу». Тим паче, що хід, який йде під воду, на Кривій балці, вів у досить велику «білу пляму» на карті, здатну вмістити немаленький шматок системи. Топосьемні роботи ускладнювалися зовсім не незручностями ведення записів під водою – цю проблему давно вирішують у дайвінгу. Найбільших незручностей завдавали неможливість натягнути вимірювальну стрічку, залишаючись водночас на одному місці, і відсутність точок закріплення цієї самої стрічки. Усі ретельно описані правила і методи прокладання ходового кінця на реках і в печерах тут виявилися марними – на гладких стінах кріпити нема за що, каміння черепашника під водою надто легке, будувати конструкції на дні з декількох каменів – значить усвідомлено домагатися нульової видимості! Частково проблему було розв’язано забиванням у стіни цвяхів, але це, те ще задоволення….Ще одне цікаве спостереження пов’язане, мабуть, з особливістю сприйняття нами катакомб. Маючи досить великий досвід ходіння катакомбами, ми звикли їх буквально відчувати. На відміну від печер, рельєф і набір елементів у шахтах одноманітніший і впорядкованіший – усе-таки це штучні споруди. Для кожного району існує, наприклад, типова густота різання, тобто відстані між відгалуженнями приблизно однакові. Йдучи шахтою, ми підсвідомо очікуємо наступну розвилку через певну відстань. Під водою швидкість просування кардинально змінюється. Дивлячись на повільно пропливаючі мітки на ходовому кінці, у мене складалося враження, що я стою на місці. Неможливість швидко обернутися, звужений маскою кут огляду, обмежена неопреновим шоломом здатність активно крутити головою на всі боки вступали в протиріччя зі звичкою «на ходу» оглянути бутовку, зазирнути в бічне відгалуження. Незвично було дивитися на катакомби з положення «лежачи під стелею». Позначався також стан невагомості – варто було відволіктися від зовнішніх орієнтирів для взяття азимута, запису на планшет або погляду на показання манометра, як тіло встигало зміститися, повернутися, і новий ракурс зору змушував заново орієнтуватися».

Практичні результати першого занурення в сифон були чудові. По-перше, його вдалося пронирнути і вийти в нову ділянку катакомб, яка виявилася не невеликим тупиком, а великим районом. Пізніші зйомки показали, що це самостійна каменоломня протяжністю 450 м. По-друге, було випробувано методику робіт у затоплених катакомбах, підкреслимо, не просто пірнання, а освоєно документацію затоплених виробок – топозйомку і загальну фіксацію.

Напрямки бралися рідинним компасом. Довжину між точками, заміряли за промаркованою ходовою стрічкою. Оскільки застосовувався не ходовий шнур, а широка стрічка з крупно написаними цифрами, це було не важко. Точки ставили на розгалуженнях ходів або на поворотах. На пластиці записувалися тільки дані за довжиною і напрямком. Інша інформація фіксувалася портативною відеокамерою, що безперервно працювала, закріпленою на касці водолаза.   Нею ж, для контролю, фіксували цифри на ходовій стрічці, що дало змогу, з достатньою точністю, зробити абрис знятих виробок, ідентифікуючи дані записів замірів із відеозаписом.

Перший раз вдалося пройти 68 м по ходовій стрічці. Крім того, використовуючи додатковий ходовий шнур, закріплений за стрічку, вдалося обстежити бічне відгалуження, довжиною 25 м. По всій трасі пірнання, спостерігалися бічні відгалуження. Їх було 12, що давало перспективи подальшим дослідженням.

Після повернення дайвера, була бурхлива зустріч, що супроводжувалася масою емоцій учасників і самого дайвера.  Нервова розрядка була необхідна всім.

Матеріали були негайно опрацьовані, попередня картина отримана. Незабаром відбулося друге занурення в цей сифон. Це занурення вже було сплановано з прицілом на дослідження і топозйомку засифонної частини району, а також відеозйомку. Цього разу Олега супроводжував другий Олег, досвідчений дайвер Ковтун, першовідкривач троглобіонтної фауни в підземних водоймах Кривої балки. Удвох було комфортніше і спокійніше. Група забезпечення, яка теж отримала певний досвід, працювала більш вправно.

«Ми були морально, фізично і технічно готові пройти сифонну ділянку, а потім, знявши з себе зайве обладнання, попрацювати в напівзатопленому районі. Наша витівка увінчалася успіхом – було знято центральну частину виробок за сифоном.

Під час перегляду відеоматеріалів занурення було зроблено цікаве спостереження: шахта під водою під час проходження з аквалангом сприймається зовсім інакше, ніж під час ходіння «посуху». Мабуть причиною є обмежений огляд крізь маску, неможливість швидко обернутися, незвичне горизонтальне положення тіла… Загалом, відстані і конфігурація проходів спотворюється. У результаті на відео було виявлено пропущені бічні відгалуження, крім зазначених у першому зануренні».

Пірнання вийшло більш результативним. Відкартували і перевірили ще раз значну ділянку виробок. Роботи велися як у повністю затоплених виробках, так і в тих, що мали повітряний прошарок. У деяких місцях, особливо в обвальних куполах, він сягав до метра.  Зробили хорошу відеозйомку, вже не портативною, а хорошою відеокамерою.

Наступне занурення проводилося в грудні 2016 року. Каталізатором послужив новий вхід у шахту, шурф глибиною 14 м, лише за 70 метрів від сифона.  Всі транспортні операції полегшилися багаторазово і забезпечувалися, в основному, самими учасниками занурень.  Продовжилося планомірне вивчення і картування виробок. Цього разу з Олегом пірнав А. Куракін – професійний підводний відеооператор.

 Роботи велися в правій, повністю затопленій частині каменоломні. Тут було пройдено кілька довгих тупикових ходів. Обстеження їх і зйомка полегшувалася значними габаритами виробок і відсутністю завалів.

З наступним зануренням надто не затягували – так вдало розташований вхід могли ось-ось закрити (це була тимчасова зручність, що існувала, доки велися кріпильні роботи в цій ділянці катакомб). Двійка Піщурніков і Наталя Подруцька націлилася на проходження і топозйомку лівої частини відгалужень, з чим успішно впоралася.

 Там виявилася досить густо порізана ділянка виробок, місцями з повітряними прошарками під покрівлею, частково з обвальними і закиданими бутом ходами.  Вдалося обчислити і місцезнаходження старого шахтного стовбура, кінця 19 століття, первинного входу в цю каменоломню.  Він відбутований і тому не доступний для огляду. 

Крапку в епопеї досліджень затопленої частини нижнього ярусу катакомб Кривої балки поставив поодиноким зануренням Піщурніков, дознявши одне пропущене раніше і знайдене на відеозаписі тупикове відгалуження, і зібравши стрічку-ходовик, що так добре послужила.

Зі зростанням нашого досвіду, від занурення до занурення, скорочувалася кількість вантажу, який можна було переносити, і кількість учасників «групи підтримки» – так, якщо перше занурення забезпечувало 8 осіб, то все необхідне для останнього занурення спустили й донесли від «дальнього» входу вже удвох!

Таким чином, за 5 занурень, розташовану за сифоном, затоплену ділянку катакомб району К-22, обстежили і з достатньою точністю нанесли на карту.

На черзі інші підводні об’єкти Одеси, але головне вже зроблено, дорогу прокладено.

P.S. Відео про підводні дослідження в катакомбах Слободки (К-22) можна переглянути на ютюб каналі “Подземная Одесса”: https://youtu.be/0QDdCgK93Ls