Присвячується 45-річчю Одеського клубу «Пошук».

Журнал «Свет».

Букаренко А. 2011г.

Дивно, але в 19 столітті район Одеського Французького бульвару був міським передмістям, так званою «Хутірською дорогою». Тутешні території стали обживати місцеві аристократи, які будували заміські літні дачі. Незабаром за ними потягнулися і підприємства.

Так, купець першої гільдії, фабрикант, громадський діяч, а також «почесний потомствений громадянин Одеси» – Вільгельм Іванович Санценбахер вирішує організувати пивоварне виробництво на власній приморській дачі за Ботанічним садом…

Сьогоднішня вулиця Гагаріна, між Французьким бульваром і проспектом Шевченка. Заснування заводу відноситься до 1883 року. Завод побудований за проектом архітектора Бруно Брауера. За своїм технічним оснащенням завод не мав аналогів у Росії. Він був розрахований на виробництво 600 відер пива на день, випускали мюнхенське і пільзенське пиво, що витримувало конкуренцію навіть великих німецьких і австрійських заводів.

А до чого ж тут спелеологія, запитаєте ви?

Річ у тім, що в безлісній і безводній Одесі будівлі традиційно зводили з підземного каменю, який добувають у каменоломнях. Підземний видобуток був і під ділянкою Санценбахера, а також на прилеглих територіях. Будь-якого контролю за розробкою каменю в ті часи не було, також були відсутні карти і плани виробок. Не рідко власники земель переходили межі своїх ділянок і вирізали камінь під сусідськими.

Згодом завод націоналізували і в наші роки він носив перший номер, але називався вже «Гамбрінус». До 2007 року завод практично перестав діяти. Почалися вишукувальні роботи на його території з пошуку тих самих каменоломень. Замість заводу на його території планувалося будівництво нових багатоповерхівок, тому завод, який вважається пам’яткою архітектури, раптом ненавмисно згорів. Дрібними свердловинами d100 мм була розбурена вся територія. Деякі зі свердловин потрапили в порожнечу на глибині 35 метрів. Однією з них почали проходити стовбур – залізна труба d 600 мм. Доповідь про те, як це відбувалося, було представлено на 16 з’їзді УСА в Бахчисараї.

Однак, ці, розпочаті ще до пожежі, підземні вишукування дозволили нам побувати в тій дивовижній шахті…

Справа була в недалекому 2007 році, в ніч з 31 січня на 1 лютого. «Першопроходження» відбулося в класичних Одеських традиціях…

«Своя людина» в команді тих вишукувачів у нас була. Тож коли стовбур провалився в порожнечу, ми знали і вже готувалися до штурму старої каменоломні. Трохи домовившись з охоронцями, по темряві ми потрапили на завод, підійшли до стовбура і …. О, велика спелеошкола УСА, добре що навчила спускатися і підніматися по одній мотузці!

Першим спустився Саркісян Сергій. Він у нас профі з розборів (завалів, проходів). Якщо нічого не було б, він би просто піднявся на верх. Хвилин за 5 прохід було знайдено. За ним спустився Ощепков Володя, одразу почавши топозйомку шахти. Услід за ними спустилася я (Олександра Букаренко) з фотоапаратом. Група моральної та технічної підтримки у складі Оксани Ревеко і Проніна Костянтина Костянтиновича пішла додому до останнього, який проживає за 10 хвилин ходьби від об’єкта. Час підйому і зустрічі було призначено.

На дні: мокро, брудно, волого, незрозуміло. Завали червоної, зеленої глини, щільної жерстви (а це гарний показник для потолочини шахти), серед завалів видніються ділянки шахти, далі бутовки, що притискаються до розтрісканих стін. Адреналін хлистав у крові. Метрів через 100 – корабель, мужик на коні намальовані вугіллям на стінах. Ходи стали більш звичними оку, ширина – 3 м, висота – 2,5 м. За поворотом напис – 1899 рік, це ж понад 100 років тому! Неподалік від нього старий ствол, чомусь весь у мазуті, зі стелі капає вода. На стелі – невеликі сталактити. Навколо тиша і спокій, наче не сталося нічого особливого в цих стінах. Вдосталь назнімавшись ніколи не картованих ходів шахти, ми вирішили пробігтися хорошими ходами. Навколо тупики, невже все? І тут вона – маленька непомітна збійка, захована в бутовій стінці. Залізли в неї і далі шахта пішла і пішла. Це була перша, але аж ніяк не остання сбойка в цій каменоломні. Ми зрозуміли, що спускатися доведеться ще не один раз і, чомусь, це нас надихало й тішило.

Тижнів за 3 ми знову спустилися в шахту, але вже з Костянтином Костянтиновичем навареними до труби армованими сходами. Спочатку ми дозняли тупики ліворуч від головного входу (вхідного) штрека. Усі відгалуження закінчилися непрохідними завалами. В одному із запилів на бічній стінці висіла паперова упаковка від тютюну 1878 року із зображенням турецького султана і пашів. Вона неабияк відволожилася. Ми не чіпали її, тому що на поверхні висохнувши, вона просто перетворилася б на пил. Ця реліквія донині перебуває в шахті.

Далі ми почали зйомку ходів праворуч. Тут тупики розгорнулися практично паралельно вхідному штреку. Один із них, найдовший, був на підлозі залитий чорним брудом, схожим на відпрацювання хмелю. Джерело його надходження ми не знайшли. Також тут, на стінах, забруднених брудом, були цікаві вкраплення незрозумілого походження. У центрі – вм’ятина ніби від кулі, навколо неї біла пляма d 3-6 см. У цьому ж глухому куті ми знайшли шахтарську стоянку – дуже маленьку кімнатку в бутовій стінці, і мисливця з рушницею, поряд з яким мавпа, вовк і корова. Здивували ці мистецтва тим, що намальовані червоною охрою. Охра ж була доступна тільки «начальству» шахти, а вони витрачали її на технічні написи. Один із ходів цього напрямку був настільки довгим, що потрапив під дім нашого керівника – Костянтина Костянтиновича, який усе свідоме життя займався вивченням підземель і ось, на п’ятому десятку свого життя йому вдалося потрапити в катакомби  під своїм будинком.

Ще не один раз ми спускалися у виробку, а вона нам за кожною новою збійкою відкривала свої таємниці.

Дуже незвично і приємно було ходити вздовж чистих не списаних стін. Написи і малюнки тільки тих років, коли різали шахту. Найстаріша дата, з тих, що попалися нам – 1879 рік. Часи розквіту промисловості в Одесі, початок правління міського голови Григорія Маразлі і ще 8 років до того, як побудують новий всесвітньо відомий Одеський Оперний театр. Своєрідний культурний шар історії, який зберегли стіни шахти – подарунок історикам і краєзнавцям. На правах «першодослідників» каменоломні один із тупиків Костянтин Костянтинович назвав на честь мене – «Шуркін зал»!

Подальша топозйомка привела нас на шахтарську стоянку, де валялися шматки одягу і взуття, кухонне начиння і мідні монети, номіналом 5 копійок (1 шт) і 3 копійки (3 шт). В одному з тупиків знайшли викопану в підлозі яму з водою, поруч напис: «Вода дурна Расписался месяця 04 Карпо Лозовичъ». Ми відпили води зі знайденої поруч половинки пляшки, виявилося вода зовсім не дурна. А Карпо Лозовичъ і Антонъ Лисовенко – ті шахтарі, які розписували стіни шахти, їхніх підписів зустрічається безліч. Знайшли піч, вирубану в сіні незрозумілого призначення.

Нарешті дісталися до збійки, яку знайшли вперше. Схоже вона з’єднує2 різні шахти, бо далі змінилася конфігурація ходів. Тупики і деякі ходи обмежені кам’яними неміцними стінами з бутового каменю. Ходи привели нас до романтичного напівкруглого нахилу. Природно вона завалена і виходу на поверхню не має. Біля неї знайдено фірмові пляшки заводу «Санценбахеръ». Великий малюнок вугіллям 1882 року – хрест.

Далі ще одна збойка, за якою продовжувалася шахта. До питання про нагляд за видобутком каміння потрібно зарахувати знайдений там напис охряною фарбою «Заложить прямой хотъ. Чужий кордон. П.М. 1890 р.» або “Проріз прокладено Бродського 19.02.1891”.

Подальша зйомка уткнулася в завалені ходи. Після камерального опрацювання всіх матеріалів з’ясувалося, що в подібні завали впирається розташована неподалік шахта К-45, виявлена ще 1981 року Гірничобудівельним управлінням. Відстань між ними становила 16 метрів. Подібне і з каменоломнею К-21, що розташована за 230 метрів від шахти пивзаводу. Можливо, між цими шахтами розташовується геологічний розлом, що проходить орієнтовно по вулиці Довженка. Тоді ж було складено облікову картку, каменоломні присвоєно кадастровий індекс К-60, підраховано протяжність, яка склала 5060 метрів. Каменоломня складається з 7 шахт. Це визначили за кількістю старих стволів і конфігурацією ходів. Обсяг вийнятого на поверхню каменю склав близько 30000 м3, і якщо з нього скласти куб, то розміри виявляться 30 на 30 метрів, а це висота десяти поверхового будинку.

Далі на території пивоварного заводу було знайдено ще 2 невеликі локальні шахти. В одній із них виявлено стовбур, засипаний пляшковими корками, напевно радянських часів, тому що Санценбахер мав свої фірмові порцелянові корки. Ще одна найменша шахта розташувалася між великою шахтою і стовбуром із корками. Напрямок і конфігурація ходів підтверджує те, що колись ці шахти з’єднувалися. На цьому підземні дослідження каменоломень завершилися.

За знайденими пізніше відомостями з’ясувалося, що 13 січня 1890 року Одеська міська управа видала свідоцтво на будівництво пивоварного заводу. Дати знайдені під землею більшість до 1890 р., найпізніші 1891 р. Отже, завод будували з видобутого під ним каменю. За своїм технічним оснащенням завод був влаштований «на кшталт середньовічного замку, всередині всі приміщення розташовані вельми доцільно» – писали путівники тих років. На заводі є величезні багатоярусні підвали, деякі з них затоплені і недоступні. 1895 року, після смерті В. Санценбахера, завод став власністю Товариства одеського пивоварного заводу. Картина часів товариства була знайдена нами пізніше в управлінні з охорони пам’яток архітектури. На ній зображено завод, а навколо – поля і сади, під якими знаходяться підземні шахти, деякі з яких, можливо, донині невідомі. Сьогодні над ними стоять «сталінки» і «хрущовки» та все той самий згорілий пивоварний завод чекає кращих часів. Під ним наша шахта, входу в яку вже знову немає.